Цензор снів

І вiн нi на що не претендуе».

– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи менi в очi. – Ви ж нi на що не претендуете?

– Звичайно. Я скромний.

– Гм… А я, можливо, буду претендувати.

– На що? – здивувався я.

– Пiзнiше скажу.

В один iз вечорiв до ресторацii завiтали ii батьки, вони не могли намилуватися своею любою донечкою i з утiхою стежили, як сприймають нашi танцi гостi. Ми задиханi поверталися до столу, i, здавалося, що бiльше вiд життя нiчого й не треба.

– Колись i я танцював, – казав ii старий, – пригадуеш? Правда, ти була тодi, як пiр’iнка, як наша Ірма, i я мiг тебе, ухопивши за талiю, обкрутити довкола себе.

І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та вiднiкувалася, але i чоловiк, i донька ii мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само умiла добре танцювати, незважаючи на свою огряднiсть, i знову на нас дивилася вся зала, а в один iз моментiв я навiть ризикнув i, вхопивши даму за талiю, крутнув довкола себе так спритно i швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками.

– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…

– О, якби вiн тебе попередив, – засмiявся пан Гредель, – то ти б нiколи не погодилася, бо боялася б, що не втримае, i обое гугупнете на паркет.

– Але вiн це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом свiт менi перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга i вузька сукня, а якби, не приведи грiх, була широка розлiтайка? Та то ж був би шкандаль.

– Мусимо це обмити, – сказав пан Гредель, – адже тобi сьогоднi було подаровано кiлька хвилин незабутньоi молодостi.

Я розлив шампанське, i ми вiдпочивали, попиваючи, коли пiдiйшов адмiнiстратор i, вибачаючись, вiдкликав мене набiк:

– Тут до мене звернулася публiка… а особливо барон Мюнхау, я хотiв би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнiм.

– З дiвчиною? – запитав я.

– Нi-нi, з панi… Барон був у захопленнi. І пропонуе п’ятдесят гульденiв.

– Ми порадимося.

Гредлi з зацiкавленням вислухали пропозицiю i не могли натiшитися, iх бавило те, що тут iх нiхто не знае, що мають iх за звичайних людей тодi, як вони самi можуть роздавати по п’ятдесят гульденiв кому захочуть.