Шляхи долі

Тепер вiн знову пiдхопив свою ношу та тихо й швидко вийшов iз банку тим самим шляхом, що сюди зайшов, а на кiнець замкнув за собою дверi.

Ще хвилину, а то й довше, дядько Бушрод стояв на мiсцi й не рухався. Був би цей опiвнiчний зломщик сейфiв i сховищ кимось iншим, старий слуга миттю дав би йому по головi, щоб врятувати власнiсть Веймауту. Але зараз душу спостерiгача терзав страх перед чимсь гiршим, нiж простим пограбуванням. Його охопив страх, що добре iм’я та честь Веймауту от-от буде втрачено.

Щоб мiстер Роберт грабував банк! А що ще це могло означати? Нiчний час, потайний вiзит у сховище, повна торба, злодiйський костюм – що ще все це могло означати?

І тут iз безладних думок дядька Бушрода виринув спогад про попереднi подii – пияцтво мiстера Роберта i як наслiдок частi перепади настрою; випадково почутi уривки розмов про спад у бiзнесi та проблеми з поверненням позик. Що це могло означати крiм того, що мiстер Роберт Веймаут ухилявся вiд правосуддя – i саме цiеi митi збирався втекти iз залишками банкiвських запасiв, залишаючи мiстера Вiльяма, мiс Леттi, маленьких Нен, Гая i самого дядька Бушрода з цiею ганьбою?

Дядько Бушрод обдумував це все всього хвилину, а тодi прийшов до тями й набрався рiшучостi до дiй.

– Боже-Боже! – застогнав вiн i пошкандибав до бокових дверей. – Така кiнцiвка пiсля рокiв великих справ, i то добрих справ! Що ж це робиться зi свiтом, якщо вже родина Веймаутiв виявилася грабiжниками й розкрадачами! Пора дядьковi Бушроду прибрати за деким i залатвити справи.

О, Господи! Мiстере Роберт, нiчого у вас не вийде. Мiс Леттi з дiтьми так пишаються, тiльки й торочать, що «Веймаут, Веймаут»! Якщо зможу, я вас зупиню. Хоч стрiляйте, а я вас зупиню.

Дядько Бушрод, допомагаючи собi цiпком та долаючи ревматизм, поспiшив вулицею до залiзничноi станцii, де перетиналися двi лiнii до Вейматвiлля. Там вiн з острахом чекав i побачив мiстера Роберта, який стояв у затiнку будiвлi, де чекав на поiзд.

В руцi вiн тримав торбу.

Коли дядько Бушрод пiдiйшов до президента банку десь на двадцять метрiв, який стояв пiд стiною, наче величезний сiрий привид, його охопило раптове хвилювання. Вiн нарештi осягнув поспiшнiсть та зухвальство того, що вiн збирався зробити. Вiн був би бiльш нiж щасливий можливостi вiдвернутися i втекти вiд славнозвiсного гнiву Веймаута.