Стук у браму

Я трохи знiяковiв, коли вiн сказав:

– Я радий, що не зрозумiв того, що ви сказали.

Хвилюючись, я забубонiв, як старий дяк:

– Тим, що ви цьому радi, ви показуете, що зрозумiли мене.

– Певна рiч, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

Я поклав долонi на верхню сходинку, вiдкинувся назад i в цiй майже неприступнiй позi, яка служить борцям останнiм порятунком, сказав:

– Веселий у вас спосiб рятувати себе: ви припускаете, що й в iнших ваш стан.

Пiсля цього вiн посмiлiшав. Вiн склав руки, щоб надати еднiсть своему тiловi, i з легким внутрiшнiм опором сказав:

– Нi, я ж роблю так не з усiма, i з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу.

Але я був би радий, якби мiг, адже тодi менi вже не потрiбна була б увага людей в церквi. Знаете, чому вона менi потрiбна?

Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав i думаю, що й не хотiв знати. Я ж i сюди приходити не хотiв, сказав я собi тодi, але ця людина змусила мене слухати ii. Менi досить було тiльки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не мiг i ворухнути головою.

Людина, що стояла передi мною, посмiхнулася. Потiм вона опустилася навколiшки i заговорила сонливим голосом:

– Нiколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собi я був переконаний в тому, що справдi бачу. Всi речi навколо я уявляю собi настiльки непевно, що менi завжди здаеться, нiби вони жили колись, а тепер iдуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я вiдчуваю болiсне бажання побачити речi такими, якими вони, напевно, бачаться, перш нiж менi показатися.

Вони тодi, напевно, прекраснi i спокiйнi. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсi.

Що я мовчав i лише мимовiльними двиготами обличчя показував, як менi тяжко, вiн запитав:

– Ви не вiрите в те, що люди так говорять?

Я вважав за потрiбне кивнути головою, але не змiг.

– Справдi, ви в це не вiрите? Ах, послухайте, одного разу в дитинствi, розплющивши очi пiсля короткого пiсляобiднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднiшим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жiнка вiдповiла з саду:

«Я п’ю каву на лонi природи».

Вона сказала це не задумавшись i не дуже чiтко, немов кожен мав цього очiкувати.

Я вирiшив, що менi задають питання. Тому я полiз у задню кишеню штанiв i вдав, нiби щось шукаю там. Але нiчого не шукав, я хотiв тiльки змiнити свiй вигляд, щоб показати свою участь у розмовi.