Стук у браму

Тодi вiн сказав:

– Ах, боже мiй, у вас швидке серце i голова мов якийсь виливанець. Ви називаете мене щасливою знахiдкою, як же ви, мабуть, щасливi! Адже мое нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитаеться на вiстрi, i якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добранiч, пане.

– Добре, – сказав я i схопив його за праву руку, – якщо ви не вiдповiсте менi, я зарепетую тут, на вулицi. І збiжаться всi продавчинi, якi зараз виходять з крамниць, i всi iхнi коханцi, якi з радiстю чекають iх, бо вони подумають, що впав якийсь кiнь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке.

Тодi я покажу вас людям.

Тут вiн, плачучи, по черзi поцiлував обидвi моi руки.

– Я скажу вам те, що ви хочете дiзнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

Я кивнув головою, i ми пiшли туди.

Але вiн не задовольнився темрявою провулка, де стримiли тiльки вiддаленi один вiд одного жовтi лiхтарi, а завiв мене в низький пiд’iзд якогось старого будинку пiд лiхтарик, який висiв перед дерев’яними сходами i з якого капало.

Там вiн церемонно взяв свiй носовичок i, розстеливши його на сходах, сказав:

– Сiдайте, дорогий пане, так вам буде зручнiше запитувати, я постою, так менi буде зручнiше вiдповiдати. Тiльки не мучте мене.

Я сiв i, пiднявши на нього примруженi очi, сказав:

– Ви справжнiсiнький божевiльний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церквi! Як це смiшно i як неприемно присутнiм! Як можна перейматися побожнiстю, якщо доводиться дивитися на вас.

Вiн притулився до стiни, тiльки головою рухав вiльно.

– Не гнiвайтесь… навiщо вам сердитися через речi, якi не мають до вас вiдношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь iнший поводиться погано, я радiю. Не гнiвайтесь тому, якщо я скажу, що в тому i полягае мета моiх молитов, щоб люди дивилися на мене.

– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохiд, але побоявся притишити голос, – справдi, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, вiдколи побачив вас, в якому станi ви перебуваете.

У мене е досвiд, i я зовсiм не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на сушi. Природа хвороби така, що ви забули справжнi iмена речей i тепер похапцем обсипали iх випадковими iменами. Тiльки б швидше, тiльки б швидше! Та щойно втiкши вiд них, ви знову забуваете iхнi назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотiли знати, що це була тополя, знову гойдаеться безiменно, i ви називаете ii «П’яний Ной».