Фауст

Хiба ж не пил то, з безлiчi полиць

Злiтаючи, мiй мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрiбниць

Мене в цiм затхлiм свiтi душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Пощо менi у сотнях книг читати,

Що рiд людський завжди i скрiзь страждав,

А хто-не-хто i щастя мiг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твiй мозок, як i мiй, колись серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмi густiй,

До правди рвавсь, i потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубцi, колеса, кулi…

Бiля дверей б'ючись, я мав вас за ключi, —

Та ви менi замка не вiдiмкнули…

Бо, повна тайн i бiлим днем,

Природа не вiдслонить запинала,

І що вона тобi вiд духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом i важелем.

Ось iнструмент ще батькiвського вжитку,

До нього я нi разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармуе без пожитку,

Вiд каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,

Анiж тепер пiд ним, згинаючись, впрiвати!

Що вiд батькiв у спадок ти дiстав,

Тим користуйсь, щоб дiйсно посiдати.

Що без пожитку нам —

то тягар зайвих справ,

А користь вся у тiм, що хвиля може дати.

Та що там iз кутка так вабить, ловить очi?

Чи в пляшечцi тiй криеться магнiт?

Яснiе любо так, мов в лiсi серед ночi

Промiння мiсячне, пробивши хащу вiт.

Привiт тобi, фiале мiй единий,

Утiлення умiлостi людини,

Побожно я на стiл тебе здiйму.

Вмiстилище лагiдних струй дрiмотних,

Виталище витворних сил мертвотних,

Вслужи як слiд господарю свойму.

Дивлюсь на тебе – i страждання глухне,

Вiзьмусь за тебе – поривання вщухне,

Вгамуеться в душi бажань прибiй;

До нiг менi безкрае, свiтле море

Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

І вдалинi засяе день новий.

Ось близиться вогненна колiсниця

На легких крилах! Вже готовий я

Новим шляхом в ефiрний безмiр звиться

До вищих сфер, де чистий чин сiя.

Божиста розкiш, вiчне раювання!

Чи ж варт його така гробача слизь?

Так, вiд земного сонця без вагання,

Без жалкування вiдвернись!.

Дерзни вступити самохiть до брами,

Якоi всяк уникнути б волiв;

Ти мусиш зараз довести дiлами,

Що честь людей – не менш, як мiць богiв;

Перед хмурним проваллям не дрижати,

Що в нiм фантазiя до мук нас прирекла,

До того входу прямувати,

Що поза ним пекельний вир пала;

На крок рiшучий мужностi здобутись,

Хоч би й судилося в нiщо там обернутись.