Фауст

Дозвольте й завтра, в Великодне свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук – i знаю вже багато,

Але хотiв би знати все.

(Виходить).

Фауст

(сам)

Іще його не зрадила надiя;

Копаеться в гноiську, скарб шука,

А знайде часом черв'яка,

То, дурень, i тому радiе…

Як мiг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духiв рiй таемний?

Та дякую тобi я на цей раз,

Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!

Ти з пут вiдчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видiння те було таке грiзне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже зирнув у iстини свiчадо

І поринув у вiчне сяйво радо,

Земного збувшися ества;

Я був уже, мов свiтлий херувим,

Спроможний всю природу обiйняти,

У насолодi творчiй богувати;

За це зухвальство я дiждавсь одплати,

Упавши в прах пiд словом громовим…

Менi з тобою не дано зрiвнятись,

Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,

А вдержати – снаги не стало в нiм.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихiдь.

Куди ж iти? Чого тiкати?

Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?

Своiми ж вчинками ми ставимо завади

Собi в дорозi життьовiй!

На всi високi духу поривання

Матерiя лягае тягарем,

І, благ земних досягши обладания,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, i пориви натхненнi

Ми в суетi розгублюем буденнiй.

Фантазiя почне свiй смiлий льот,

Об вiчностi черкаючися гранi,

Та розмах той повужчае заранi

В мутному вирi часових незгод.

Вгнiздиться в серцi глибоко турбота

І невсипущая скорбота,

Прогонять радощi, захмарять супокiй,

Приймаючи щоразу вид новий:

То нiби дiм i двiр, то нiби жiнка й дiти,

Вода, вогонь, отрута, нiж;

Нема загрози – а дрижиш,

Нiчого не згубив – а мусиш щось жалiти…

Не рiвня я богам, i знаю, що це так;

Мабуть, проскнiю вiк, немов слiпий гробак,

Що вплаз живе i землю рие-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.