Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Мав уже iх двi – вiд Ірини Вiльде i Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моеi першоi книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав iнакше, нiж його пристосовницьке поколiння, вiн у нас, молодих, небезпiдставно вбачав майбутню опозицiю прокомунiстичному письменницькому клановi i, звiсно, рекомендацii дати не хотiв. Та щоб якось викрутитися, пiдступно порадив вдатися до Яикова («О, як вiн дасть рекомендацiю, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцкiв жодноi цидули за своiм пiдписом нiкому не дасть.

Менi вiдчинив дверi старезний вiсiмдесятип’ятилiтнiй дiдуган з обвислим аж на груди жировим волом i довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорнi гострi очi, що збiглися до перенiсся, пройняли мене недовiрою, цiкавiстю i лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброi пам’ятi, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить – чистий тобi римський патрицiй у банному халатi – i помахав сварливо пальцем:

«А бенькартика принiс?»

Я не зрозумiв.

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцкiв, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не принiс?»

«З чим – пляшечки?» – запитав я, вiдчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не принiс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що менi треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врештi-решт завiтав до нього.

«Я вступаю в Спiлку письменникiв i прошу вашоi пiдтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такi, я iх знаю! То скажiть iм, що старий Яцкiв стоiть за вас по-козацьки – ого-го!»

«А ви менi це „ого-го“ напишiть», – випалив я.

Вiн глянув на мене, мов на ворога, i вiдказав коротко:

«Е нi. Щодо того – то нi!»

Я аж тепер зрозумiв, що мене обдурено, i позадкував до дверей. А Яцкiв умить забув про мене, сiв за бюрко в свое вольтерiвське крiсло i, покручуючись на ньому то в один, то в другий бiк, розгорнув мою книжечку i почав читати новелу «Бузькiв вогонь», якою збiрка врозпочиналася.

Я затамував подих i стояв бiля порога. Яцкiв читав, читав, потiм шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу i довго щось писав. Коли закiнчив, сказав сам до себе: «О, я в молодостi вмiв ще краще писати! А тепер мене знають бiльше в Японii, нiж дома». Вiн глянув на дверi й зовсiм не здивувався, що я стою iще бiля порога.

«На! – подав менi записаний папiр.