Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Я все це зрозумiв уже тодi, сидячи в крамницi за лядою, хоч, звичайно, не мiг те розумiння сформулювати; менi було дико споглядати цi оргii безсоромностi, а проте… проте i сам пiддавався ейфорii, бо ж iще вчора поляки в останньому своему наступi на украiнцiв запроваджували по селах осередки «шляхти загродовоi», полонiзуючи темних селян; в украiнських сiльських школах звелено викладати iсторiю та географiю польською мовою, на уроках спiву дiтей навчали спiвати винятково польських пiсень, – а тут раптом мiй батько, весь осяяний i щасливий, читае вголос дiтям «Червону хустину» Андрiя Головка, вчить нас козацьких пiсень та «Чуеш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’iдаючи захопливу книгу М.

Та ось захмелений народ раптом тверезiе: радянська влада проявляеться у своему справжньому виглядi. Чоловiкiв женуть на шарваркову безоплатну роботу – на дороги i лiсоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусiднiх Пилипах органiзовують колгосп: хто неспроможний здавати поставки – записуйся; дiдича з Волового вивозять у Сибiр, за ним то в тому, то в iншому селi повивозили «куркулiв» i «пiдкуркульникiв», масово арештовують колишнiх членiв КПЗУ i просвiтян, у Коломийськiй середнiй школi, де вчиться наша Наталка, вiдбулися арешти учнiв старших класiв; за столом сидить зажурений, аж чорний, мiй батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебувае в експедицii на Пiвнiчному полюсi, а його торiк розстрiляли…

На людей навалюеться страх.

У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Якiвна Ляшенко. В домi раптом западае гнiтюча мовчанка: всi ми боiмося Марфи, хоч вона менi дуже подобаеться. Батько примружуе грiзно очi й виганяе мене з кiмнати, коли я сiдаю увечерi ближче до гасовоi лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою iсторiею Украiни» Михайла Грушевського.

«Моi дiд i баба вмерли голодною смертю тридцять третього».

«А що – був голод?» – вдае простачка батько.

«Я розкажу вам анекдота, добре? – гiрко всмiхаеться Марфа Якiвна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирiчка. А он, – показав вiн на цвинтар.