Професор Вільчур

Повiрте менi, почуття дами у всiй красi та свiжостi – результат просто непорозумiння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою i, нарештi, спiвчувати з приводу того, що нещодавно мене спiткало. Але це не любов. Через мiсяць чи через рiк це мине, бо це повинно минути, i тодi ви переконаетесь, що в цей момент, що сьогоднi нерозважливо ви наближаетеся до безоднi. На щастя, на краю цього провалля стоiть бар’ер, який зупинить вас, цей бар’ер – це мiй досвiд i мое знання про життя.

Дорога дитино, колись ви будете менi за це вдячна. Колись пригадаете моi слова.

Люцiя сумно посмiхнулася:

– Пане професоре, я й не очiкувала iншоi вiдповiдi. Я знаю, що я вас не варта. Нi в якому разi. І я знала, що саме такою буде ваша вiдповiдь. Так, бо як же iще можна вiдповiсти жiнцi, на любов якоi в душi немае вiдгуку.

– Ви помиляетеся, панно Люцiе, – Вiльчур нахмурився. – Те, що ви менi сказали, те, що ви вiдчуваете, – це для мене великий, великий i цiнний дарунок. Людина, яка у своему життi зазнала так мало теплих почуттiв, вмiе iх високо цiнувати.

Однак це не означае, панно Люцiе, що вона зможе вiдповiсти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихае, душа втрачае своi соки бадьоростi, стае терпкою й жилавою, висихае на пергамент. Треба це розумiти, панно Люцiе.

– Не вiрю, – похитала вона головою. – Три роки я спiлкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич i життеву силу вашоi душi.

Ваше серце свiже, як серце дитини. Ви ж любите людей?

Професор задумливо рушив вперед.

– Так, дорога панi, але це щось iнше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всi нерви, не становить сенсу днiв i ночей. Як би це вам сказати? Мiж люблячим серцем юнака i моiм така рiзниця, як мiж палаючим багаттям i тихенькою церковцею… Бачите, ось цi двi любовi, два рiзних кохання…

Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленнi перехожi.

– І ви нiколи не кохали? – спитала Люцiя.

Вiльчур пiдняв голову так, нiби вдивлявся в якусь точку мiж зiрками, i нарештi сказав:

– Я кохав колись… Їi звали Беата.

Здавалося, вiн наче забув про присутнiсть Люцii i говорив, як сам з собою:

– Вона була молода й красива i нiколи мене не кохала. Була моею дружиною. Давно це було, багато рокiв тому… Була моею дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом i метою мого життя.