Професор Вільчур

Якi турботи були у вас?

Замiсть вiдповiдi вона мiцнiше притиснула лiктем його руку. Вiн замовк, i так мовчки вони йшли довгий час.

– Лише одну мить протягом усього Рiздва я була щасливою, дуже щасливою. Це тодi, коли я здогадалася, що це ви менi прислали тi троянди.

Професор вiд здивування прокашлявся.

– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люцiя. – Хоча ви були такi недобрi, пане професоре, що не написали жодного слова i не дали менi знати, що ви у Варшавi. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженоi до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.

– Я, старий егоiст, подумав про вас на Святвечiр i зiзнаюся, що менi в голову навiть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.

Люцiя зробила паузу i глянула йому в очi. У ii поглядi було стiльки тепла i радостi, що аж защемiло його серце. Щоб прикрити свое зворушення, вiн почав говорити:

– Я сидiв самотньо, як борсук у ямi, тому й не дивно, що найдивнiшi iдеi спадали людинi на думку.

І саме на Святвечiр. Що ж, ходiмо, не стiймо тут, бо блокуемо вуличний рух. Святвечiр, ялинка, сiно пiд скатертиною. Спогади. Все це вибивае людину з рiвноваги.

– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зi щирим докором в голосi.

– Я вчасно одумався. Насправдi менi хотiлося того вечора бути у вашому товариствi, але ви, безсумнiвно, знайшли бiльш приемне i веселе товариство, яке бiльше пiдходить до вашого вiку…

– Нi, нi, ви говорите нещиро, – перебила вона.

 – Ви ж знаете, що я хотiла б провести з вами не лише цей вечiр, але й усi вечори, всi вечори до кiнця мого життя.

Його голос тремтiв, коли вiн звернувся до неi неприемним голосом:

– Не говорiть менi дурниць!

– На все життя, – повторила Люцiя.

Вiльчур вимушено засмiявся.

– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навiть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорiв залишилося до кiнця мого життя. Але не варто говорити про подiбнi речi. Бо це смiшно, хтось iнший мiг би нас пiдслухати i добре посмiятися.

У мене дочка майже вашого вiку i я мiг би бути вашим батьком. А як же ще.

– Але це не мае нiякого значення, – жваво запротестувала Люцiя.

– Мае, й завелике.

– Для мене мае значення те едине, що я люблю вас, що я обожнюю вас i просто не уявляю собi, як я могла б жити на вiдстанi вiд вас…

Тепер зупинився Вiльчур.

– Панно Люцiе, – серйозно сказав вiн, дивлячись у ii сяючi очi. – Ви ще дуже недосвiдчена.