Професор Вільчур

Коли закiнчив, пiдвiв очi на професора.

– Тепер у мене до вас е прохання, – сказав Вiльчур. – Йдеться про вашу чеснiсть, абсолютну чеснiсть. Скажiть менi свою думку про цей текст.

– Це… чи, – почав заiкатися Кольський, – це потрiбно, пане професоре?

Вiльчур ствердно кивнув:

– Для мене – так, i ще раз прошу вас про абсолютну щирiсть.

Кольський був помiтно знервований i невпевнено почав:

– Ну… зрозумiло… сам факт подання такоi доповiдноi записки, на мою думку, е своерiдною непристойнiстю… Я гадаю, що навiть Асоцiацiя лiкарiв могла б зробити з неi якiсь висновки… Я знаю, дисциплiнарнi.

Колеги так не роблять. У всякому разi, я думаю, вони повиннi були попередити вас, пане професоре, про такий крок. Якщо вони цього не зробили, нiчого не може iх виправдати. Витягувати внутрiшнi справи клiнiки… це справдi непристойно.

Вiн ковтнув слину i замовк.

– А що ви думаете про змiст доповiдноi записки? – спитав Вiльчур.

– Зi змiстом також не можна погодитись, – поступово опановуючи себе, сказав Кольський.

 – Звинувачення, висунутi тут проти пана професора, без сумнiву, перебiльшенi…

– Перебiльшенi, – повторив Вiльчур пiдголосом.

– Так, пане професоре. Перебiльшенi. А деякi навiть не мають пiдстав. Можна було б у них навiть побачити злу волю авторiв. Наприклад, цi рецидиви амнезii або схильнiсть пана професора до використання медикаментiв, якi зазвичай тепер не вживаються. Це цiлком несерйознi претензii.

Вiльчур, який сподiвався, що цей документ викличе у його асистента вибух обурення, з подивом слухав його спокiйнi, по сутi справи i навiть нiби холоднi розмiрковування.

– Бiльше того, – продовжив Кольський, – доповiдна записка вiдредагована з очевидною ворожiстю до пана професора. Якби це було адресоване менi, то викликало б у мене недовiру й пiдiрвало б мою вiру в добрi намiри авторiв i змусило б думати, що для особистоi вигоди, а не для блага клiнiки вони експлуатують важливi аспекти ситуацii.

Професор Вiльчур трохи звiв брови i, не дивлячись на Кольського, запитав:

– А якi цi важливi аспекти ситуацii?

Кольський на мить завагався.

– Оскiльки пан професор наполягав на тому, щоб я чесно висловив свою думку…

– Про це менi йдеться, – пiдкреслив Вiльчур.

– Тодi я буду чесним. Ви знаете, пане професоре, з яким пiетизмом, пошаною i вдячнiстю я до вас ставлюсь.