Професор Вільчур

– Панно Люцiе, – нарештi почав вiн, – тут якесь непорозумiння. Хтось хотiв пожартувати над вами, надi мною чи над нами двома i пiдписався моiм iм’ям. Менi нiколи не бракувало громадянськоi мужностi, й чому менi соромно було б надсилати вам квiти? І я б це зробив точно, – додав вiн пiсля певного вагання, – якби я не знав, що вам властивi подiбнi симптоми… дружнi почуття не знайшли б схвалення.

Люцiя повернула голову i здивовано подивилася на нього: не було сумнiвiв, що вiн говорить правду.

– Отже, цi троянди не вiд вас?.

Ситуацiя для обох була дуже неприемна. Люцiя почувалася так, нiби намагаеться переконати його, що вiн обожнюе ii бiльше, нiж це е насправдi. Кольський був у вiдчаi, що припустився ганебноi помилки i не зробив Люцii невеликий рiздвяний подарунок. Могло здатися, що вiн узагалi не пам’ятае про неi. А може, Люцiя свiдомо заговорила про цi троянди, щоб пiдкреслити його неуважнiсть?..

Вiн стояв бiля лабораторного стола i збентежено дивився на ii ледь схилену фiгуру в бiлому лiкарському халатi, на свiтле волосся, на бiльший, нiж завжди, рум’янець, на дуже бiлi руки, можливо, дещо широкуватi й занадто мускулистi, якi манiпулювали бiля мiкроскопу.

– Дуже прошу вибачення, – повторила Люцiя.

– Ой, немае за що, – нiяково сказав вiн.

– Є за що, бо я пiдозрювала вас у тому, що ви робите дурницi, – по-дiловому вiдповiла вона.

– Це не була нiяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про рiздвяний подарунок для вас.

Люцiя легенько стенула плечима.

– Я не бачу жодноi причини, щоб ви пам’ятали про рiздвяний подарунок для мене. Найменшоi.

Кольський вагався.

– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаемо найближчими для себе…

Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люцiя перервала його смiхом:

– Саме так. Чи не занадто довго ми близькi? Здаеться, ви вже маете бути у своему вiддiленнi. Вже за чверть одинадцята.

Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.

– Чому ви не хочете мене почути, панно Люцiе? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я вiдчуваю, що вiдчуваю вже давно, чим живу, що наповнюе моi думки… Чому ви…

Не вiдриваючись вiд мiкроскопа, вона поспiхом сказала:

– Тому що це непотрiбно i безглуздо.

– Ви знаете, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув вiн.

– Я знаю, що вам так вважаеться.