Професор Вільчур

І ось ми зустрiчаемось у теплiй лiкарнi. Ви лiкар?

– Так, – пiдтвердив Вiльчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порiзали.

– Менi дуже прикро, що я вас турбував, signore[4 - Пане (iт.).]. Mille grazzia[5 - Правильно mille grazie – сто разiв дякую (iт.).]. Але оскiльки ви лiкар, перш за все скажiть менi, чи не вiдрiзали менi якоiсь кiнцiвки.

– Нi. Ви будете цiлком здоровий.

– Це дуже приемна новина. Приемна для Дрожджика, який там напевно сумуе за мною i виплакуе своi красивi очi. Ви, dottore[6 - Лiкарю (iт.

).], пригадуете Дрожджика?

– Дрожджика? – нахмурився професор.

– Так, my dear[7 - Мiй дорогий (англ.).], я говорю про вiдомий еtablissement[8 - Заклад (фр.).] Дрожджик, rue[9 - Вулиця (фр.).] Вiтебська quinze[10 - П’ятнадцять (фр.).]… Третьорозрядний, з точки зору доннощикiв, ресторан, але першокласний у соцiальному, моральному та товариському планi. Еtablissement Дрожджик. Це вам нiчого не говорить? Rendez-vous[11 - Зустрiч (фр.).] елегантноi Варшави. High life[12 - Високий свiт, добiрне товариство (англ.

).]… Там, власне, ми мали честь i задоволення…

Професор Вiльчур потер лоб.

– Хiба?.. То це ви… ви… мене тодi зачепили на вулицi?..

– Si, amico[13 - Так, друже (iт.).]. Toczno tak, tak imienno[14 - Так точно, саме так (рос.).]. Ми увiйшли до Дрожджика, щоб при сорокап’ятивiдсотковому алкогольному напоi розв’язати деякi абстрактнi проблеми, що нам цiлком вдалося. Наскiльки я пам’ятаю, у вас тодi були якiсь неприемностi i, на жаль, занадто роздутий гаманець в кишенi.

З цього дня я використовував ваш приклад як аргумент, коли проповiдував доброчеснiсть бiдностi. Я завжди вважав, що багатство не приносить щастя. Якби у вас тодi не було стiльки грошей, вас би не вгрiли ломом по головi i не топили б у ямi, з якоi вибирали глину.

Омела глянув Вiльчуровi в очi й додав:

– Nein, mein Herr[15 - Нi, мiй пане (нiм.).], vous vous trompez[16 - Ви помиляетесь (фр.).]. Я в цьому участi не брав. Про все я дiзнався наступного дня.

Мiськi плiтки. Легенда. Ще одна легенда до роздумiв про нiкчемнiсть людських речей.

Вiльчур рефлекторно потягнувся до тiменi, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Менi навiть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто вiдвiдував Омелу, який до того ж швидко одужував. Вiн також рекомендував паннi Люцii взяти його пiд свою опiку, i та з подвiйним завзяттям узялася за нього.