Професор Вільчур

Кiлька чарок чудово розiгрiвали його, допомагали вiдволiктися вiд неприемноi реальностi, дарували iлюзiю гарного настрою i задоволення. І найбiльше присипляли нерви, нерви, яким останнiм часом справдi був потрiбен спокiй.

Постiйнi нападки на Вiльчура вплинули навiть на його найближче оточення. У клiнiцi, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чiтко дрейфували в бiк Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його пiдтримкою у зв’язку з наближенням нового перiоду його влади.

Ставлення Вiльчура до Добранецького нiби зовсiм не змiнилося. Вимушенi щодня контактувати в клiнiцi, як i ранiше, вони спiлкувалися мiж собою, брали участь в консилiумах i нарадах. Однак обидва намагалися мiнiмiзувати взаемнi контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретаревi, щоб вiдтепер йому не давали пацiентiв з четвертого поверху (безплатне вiддiлення), Вiльчур без будь-яких протестiв прийняв це до вiдома i з того часу сам робив обхiд у тому вiддiленнi.

Власне, у цьому вiддiленнi вiн пережив несподiваний випадок. Пiд час одного з обходiв зустрiв чоловiка, якого привезли до нього пiд iменем Кипрiяна Омели, а точнiше Омела впiзнав Вiльчура.

Це було так: професоровi дали знати, що той пацiент опритомнiв. Коли Вiльчур увiйшов до його палати i нахилився над хворим, той розплющив очi i довго вдивлявся в обличчя професора, потiм ледь усмiхнувся i сказав:

– How do you do, darling[1 - Як справи, дорогий (англ.

– Звiдки я вас знаю? – спитав Вiльчур.

Пацiент в усмiшцi оголив гнилi зуби.

– Нас представив церемонiмейстер на прийомi у княгинi Монтекукули.

Професор засмiявся.

– Авжеж, я також пiзнаю ваш голос i те, як ви говорите.

– Це не важко, mon cher[2 - Мiй дорогий (фр.).]. У мене е звичка змiнювати голос лише один раз у життi. У перiод хлоп’ячоi мутацii. Що ж до того, як я говорю, я нiколи не перестаю бути вишуканим.

Професор пiдтягнув стiлець i сiв.

– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав вiн.

Омела заплющив очi.

– Якби я мiг ще дивуватися iще чомусь на цьому свiтi, то б здивувався, що ми не зустрiчаемось на тому. Який збiг обставин! Якщо мене не зраджуе пам’ять, пан добродiй багато рокiв тому був позбавлений можливостi продовжувати свое життя i був вiдправлений ad patres[3 - До праотцiв (лат.).]. Кiлька щирих друзiв нещодавно вiдправили мене в тому ж напрямку.