Цент на двох

Вона була одягнена в чорну обтислу сукню з корсажем з орхiдей на талii й високi рукавички лавандового кольору. Мерлiн здригнувся, а потiм боязко втупився в неi. Вперше за вiсiм рокiв вiд свого одруження вiн знову зустрiв цю дiвчину. Але дiвчини вже не було. Їi фiгура була стрункою, як нiколи, або, можливо, не зовсiм стрункою, бо певна хлоп’яча пiдступнiсть, якийсь нахабний пiдлiтковий вiк пiшов шляхом першого цвiтiння ii щiк. Але вона була гарна, сповнена гiдностi й чарiвними лiнiями двадцяти дев’яти рокiв.

Вона сидiла в машинi з такою iдеальною доречнiстю i самовладанням, що змусила його, затамувавши подих, спостерiгати за нею.

Раптом вона усмiхнулася – усмiшкою колишньою та яскравою, як сама Пасха та ii квiтi, бiльш м’якою, нiж будь-коли, але не тiею – повною сяйва i вiчних обiтниць – першою усмiшкою тодi у книгарнi дев’ять рокiв тому. Це була холоднiша усмiшка, розчарована i сумна. Але вона була досить м’якою, щоб змусити декiлькох молодих чоловiкiв у вишуканих костюмах зняти високi капелюхи з набрiолiненого волосся й збаламучених, пiдiйти, кланяючись, до борту ii автомобiля, де ii лавандовi рукавички нiжно торкалися iхнiх сiрих.

До цих двох приеднався ще один, а потiм ще два, поки навколо машини не утворився натовп, який швидко розростався. Мерлiн почув, як молодий чоловiк поруч говорив своему, можливо, досить привабливому супутнику:

«Пробач менi на мить, я маю з кимось поговорити.

Іди прямо. Я наздожену».

Протягом трьох хвилин кожен сантиметр автомобiля, спереду, ззаду та збоку, був зайнятий людьми – чоловiками, кожен з яких намагався скласти речення, досить розумне, щоб знайти шлях до Каролiни через потiк розмови. На щастя для Мерлiна з одягом маленького Артура саме в цей момент щось трапилось, i Олiвiя поспiхом вiдвела його убiк до якоiсь будiвлi для проведення деяких невiдкладних ремонтних робiт, тож Мерлiн мiг безперешкодно спостерiгати за салонною бесiдою на вулицi.

Натовп продовжував розростатися. Утворився ряд позаду першого, потiм ще два за цим. Посерединi, орхiдеею, що пiдiймаеться з чорного букета, сидiла Каролiна на тронi своеi машини, що зникла у натовпi, киваючи, вимовляючи вiтання i посмiхаючись з таким справжнiм щастям, що, раптом, нова естафета джентльменiв залишила своiх дружин i компаньйонiв i направилась до неi.