Визволення. Роман мілин

Чого ти хочеш?

– Перш за все, бажаю тобi довго жити, – вiдповiв Лiнгард, швидко нахилившись до його блискучих очей, – крiм того – твоеi допомоги.

VII

Тихий шепiт ще довго вчувався капiтановi, коли ватажок пiшов. Вислухавши все, що сказав йому Лiнгард, Белараб розкрив йому свое серце. Вiн розповiв про свое юнацтво, прожите в жорстоких i фанатичних вiйнах, про бойовища в горах, тяжкi походи, про свою безмежну вiру в народ i невгасиму зненависть до загарбникiв. Зорi сяяли скрiзь прочиненi дверi, а вiн шепотiв про незламну мужнiсть народу, про поразки i втечi, про днi вiдчаю й ночi безсоння, про знищення дiтей i жiнок, яких убивали перед тим, як iти на смертний бiй.

– Я бачив усе це ще за юнацтва, – сказав вiн тихо. Голос його тремтiв. Белараб змовк, i вони почули зiтхання заснулого вартового, що, пiдiбгавши ноги, схилився головою на колiна.

– Серед нас був, – почав знову Белараб, – один бiлий, що зостався з нами до кiнця. Вiн був вiрний, дужий, вiдважний i мудрий. Видатною людиною був вiн.

Виснажений i сивий Йоргенсон, що позичав п’ять доларiв на iжу своiй старiй, майнув раптом у Лiнгардовiй уявi.

– Схожий вiн був на тебе, – провадив далi Белараб. – Ми втiкали i прибули сюди його кораблем. Вiдлюдно тут було. Лiс стелився до самоi води, трава сягала голови найвищоi людини. Телал, мiй батько, помер iз туги. Нас небагато було, i ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І нiхто з ворогiв не знав, де ми дiлися.

Вiн поволi пiдносив i знижував тон, розповiдаючи про те, як люди його втратили надiю й хотiли вмерти, б’ючись iз кораблями, що йдуть iз заходу, як вiн заставив iх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лiкоть, Лiнгард уявляв собi широкi лани, що мирно спали в неосяжному сяйвi зiрок; цей спокiйний невидимий оповiдач, що створив усе це й заклав пiдвалини нового життя, набирав у його очах великоi ваги, робився втiленням справжньоi сили, могутньоi й невмирущоi.

– Навiть i тепер життя мое в небезпецi, так наче я ворог iм, – сумно казав Белараб. – Та очi не вбивають, а прокльони безсилi, бо iнакше голландцi не гладшали б, жируючи на наших ланах, i я теж не жив би. Чи розумiеш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старi часи? Вони не забули тих вiйн, хоч я дав iм нову краiну, спокiйне серце й сите черево. Я самотнiй серед них. А вони в темрявi проклинають мое iм’я, бо не можуть забути.