Визволення. Роман мілин

Чи стежили ви, привиддя, своiми мертвими очима за шуканнями цього невiдомого мандрiвника? Ви, тiнi забутих авантюристiв, що в шкiряних куртках i залiзних шишаках штурмували довгими рапiрами огорожi тубiльцiв або з мушкетом на плечi охороняли дерев’янi блокгаузи на берегах рiчок! Ви, що, стомившись од боiв, спали, загорнутi у фризовi кереi бiля цих самих берегiв, марячи про легендарнi дiаманти та про далеку батькiвщину!

– Ось i прохiд, – сказав Лiнгард Гассiму, що стояв поруч нього, коли сiдало сонце. – Вiн такий великий, що й корабель пройде.

Це, певно, i е той шлях, що ми шукаемо. Як треба буде, то пропливемо всю нiч цiею протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лiгва.

Вiн налiг дужче на стерно, i човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрiвникiв, певно, мудро захитали своiми фантастичними головами й обмiнялися замисленими усмiшками.

V

Коли всi карти на столi поскидали докупи, i купцi, поспиравшись на спинки стiльцiв, вiдпочивали пiсля скаженоi гри, хтось спитав:

– Що трапилось останнiм часом iз нашим королем Томом?

– Том навчився тримати язик за зубами або замислюе щось дуже хитре, – одмовив другий.

Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловiк, нiмець за походженням, що був агентом голландськоi посудноi фiрми «Сфiнкс».

– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, вiн бошевiльний, як заець напрофеснi. Дри мiсяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А вiн: «Гет свiдси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт».

«Хiба ж гофорять так за спраф? А я хотiв продайг йому найкращi посуд…»

– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив нiмця перекупник перлiв, що приiхав у протоку за припасами. – Адже по всiй Новiй Гвiнеi не зосталося жодного канiбала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоiли ними вже весь ринок.

Кiстяк Йоргенсона теж стовбичив бiля столу.

– Бо ви голландський шпигун, – сказав вiн раптом суворим тоном.

Агент фiрми «Сфiнкс» люто зiрвався з мiсця.

– Що? Що? Шентльмен, усi ви снаете мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутнiх.

 – Снаете мене, – запинаючись, лопотiв вiн вогкими губами. – П’ять рокiв… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Клятi англiйськi бродяги!

Дверi грюкнули.

– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навiшаете йому риби?[43 - Навiшати риби (мор.) – набити морду.]

– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один iз картярiв. – Вам здавати, Тренч.