Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вiн аж розриваеться, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своiх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви – обiдати; пiсля обiда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилiзе, стае дибки коло матерi, спинаеться iй на руку, не дае задрiмати.

– Пiди, Івасю, пiди гратися, – каже мати, – поки тато задрiмае…

– Дi-ма-е… ма… – лепече дитина.

А тато чуе це, дивиться на дитину крiзь вii й серцем радiе…

Син одступив од матерi; дибае малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову – скоса поглядае на дитину.

– Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…

– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.

– А батько вiзьме прута, та – аж-аж-аж-а!

Дитина стоiть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.

– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

– Ой ти, сучий сину! за що ти б’еш батька? Ось постiй: я тебе закину, – обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдае. Дитина лежить-усмiхаеться. Жiнка любо-приязно поглядае то на дитину, то на чоловiка…

– Нiчого я б у свiтi не хотiв, – шептав вiн серед таких думок, – тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хлiба б ми заробили за лiто, та й зажили б цiлу зиму!

Голублячи таку думку в серцi, непримiтно переходив вiн безкраi степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучоi згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.

– У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще – i тихо й вiльно…

Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своiх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто ii робить по своiй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малюе його думка рожевими квiтками надii… Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працюе, як хазяiн, завжди веселий, покiйний.

Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоiсти та виспатись.