Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п’ять, та ягнят двое або трое на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята – на прибуток.

– Слава тобi, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякуе Мотря Боговi. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

– Став розуму доходити, – одказуе Оришка, – сам побачив, що треба робити… І менi, старiй, довелося його хлiба з’iсти… спасибi Богу!

Отак радiють та Боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя… І в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана – не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирае, льох чорнiе… Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток.

А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося iм днiв на десять поля… Пiсля судiв та пересудiв, – пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою…

– Не журись, Чiпко, – каже, радiючи, Мотря, – тепер буде свое жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка… Одберу мiсцину, картоплi насаджу, – на зиму буде!.

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?…

Ой нi! Життя – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе своi сухi синi руки на колiнах та й грiеться проти сонця.