Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – У чоловiка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш…

Мотря нiчого не одказала, – тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в ii душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!

– Іди собi! – гукнув голова, бачачи, що в неi й рiч вiдтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулицi, – не бачила свiта перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…

– Що там, дочко? – стрiла ii мати. – Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – i впала опукою.

Сльози, як горох, полилися з очей.

– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… – Оришка не доказала. У неi в думцi пробiгла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неi. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда… В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.

– Та кажи!.

. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мiй!.. недурно вiн все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дiн викрикував… про Хiврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!!.»

– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моеi голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?

– Про жiнку того сучого сина, щоб йому… нi добра, нi життя!.

.

– Кого?

– Остапа…

– Чи ти не збожеволiла, дочко?

– Поневолi збожеволiеш, коли таке…

– Мотре! не тумань ти моеi голови: розкажи по-людськи – що там таке?

– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жiнку з дiтьми… приплiвся сюди на мою голову… Господи! i за що ти мене отак караеш на сiм свiтi? – скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.

Тепер тiльки Оришка розiбрала свое лихо. Образа, гора тяжкоi образи дочки, людськi поговори та смiхи, – все разом пiднялось у головi матерi, налягало iй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти.

Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала ii i тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гiркий ii плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах.