Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…

– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.

– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим.

Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанськоi волостi… І задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!

Як прочитала ii козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного… І як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов – чорт його зна й вiдки, сказавсь – бiс його зна й ким; а ми – на тобi, та цить! – i лапки поклали… Окунiв небiж, та й Окунiв, – нестеменно Окунiв… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небiж!!

– Еге ж… Недаром я казав, – вибрiхувавсь писар, – пiдождемо трохи, спишемось… Не послухали?…

– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питае голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було – щось пригадував.

– Недурно менi сю нiч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жiнка одгадувала: напасть… Так воно й е!

– А менi руда свиня, – увернув писар.

Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? – стрiли ii волоснi.

– Нi, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню.

Так i так – кажуть; таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на iй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, – тiльки раз по раз тяжко зiтхала i якось чудно дивилась мутними очима…

– Чого ти здихаеш? – гримнув на неi голова.