Хіба ревуть воли, як ясла повні?

І здавався iй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, ii сирiтське серце догадалося, що Чiпка – не такий… Не гультiпака – лихий чоловiк; гультiпака – зло людське, неправда людська! – казало iй серце… У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша… А що вiн п’е?… То його лихо п’е… недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри – першi вороги мiж собою…

– А правду казав Чiпка, – промовила вона вголос – аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся.

– Яку правду? – позiхнувши, питае вiн.

– Що немае мiж людьми правди, що живуть вони не по закону!

– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiймае…

– Як же не дiймати, коли воно так i е?…

– Як так?

– А так! От хоч би й я… Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б ii у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала…

– Своя сорочка ближче до тiла…

– Ото ж то й е… Усе – коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних – нi гадки!.

– Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька…

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся i, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б не зробив? – другi б зробили! Та чого це ти так прискiпалась до мене? – перемiнивши свiй ласкавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на неi.

Христя сидiла на днищi блiда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова ii схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй – заколiли… По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка ii десь далеко-далеко носила…

Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло…

– Христе! – гукнув вiн.