Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Що, так? – запитав знову, перечитавши.

– Так, – одказав Чiпка, не знаючи сам – чи так, чи нi.

– Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить.

– Добре, – згоджуеться Чiпка. – На щастя, значить?

– Еге ж, – сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки.

Пiднiс Чiпцi. Випив i той – i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий.

– Ти в нас заночуеш, а завтра i в суд, – сказав Порох та й замовк.

Важко стало в хатi. Чiпка сидiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту, Чiпка запитав:

– І се ви так живете?

– Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.

– Не смачно…

– Та як вип’емо, то воно й посолодша трохи; а без того – через добрих людей давно б висiли на трямку, – сказав Порох i знову ковтнув чарку.

– Усiм, значить, добре… – обiзвавсь Чiпка.

– А ти думав, – нi?… У кожного – не без того… Ти знаеш Польського?… – пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.

– Котрого?

– Того, що й у вас пануе, що в Красногорцi живе.

– То що?

– Не то що… А отой мене доiв, той мене в землю втоптав! – І Порох знов заходив по хатi. – Як став предводителем, так i нема менi життя… Ябедник! Ябедник – та й нема менi добра… А до його менi добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?… Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комiсар гуляв тут… А тепер… нужда та злиднi! А все – вiн!

– Шо ж вiн вам заподiяв? – пита Чiпка.

– Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, – бо брат дурний… Племiнничок звiв з ума сестру, – бо сестра божевiльна… А Василь – нi… не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом… у Василя всi були в руках – i комiсар, i суддя, сам предводитель… аж поки вiн не влiз у предводителi… Улiз, та й ну свою панську пиху показувати.