Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Я зараз чоловiковi писатиму прошенiе… iди собi!

– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема…

– Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своiми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

– Авжеж шкода!.. – i якось страшно засвiтила очима. Погляд ii упав на краець хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.

– Бач, проклятий! Казав – хлiба нема, аж ось скiльки переховував.

– Ну, бери, бери… та йди собi! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно повела очима – i повагом вийшла з хати.

– Хто це? – запитав Чiпка.

– Шмат… – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра… Не всi, бач, дома – божевiльна… Божевiльна, а дiтей плодить, – та й живуть, проклятi, на мою голову!..

Чiпцi так стало шкода божевiльноi сестри Пороха, ii малих дiток… «Може, вони голоднi й холоднi, – думав вiн. – От, якби багатство – чи дiйшла б вона до цього?… Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю – i почала перед ним своi виводи виводити…

– А що ж: будемо прошенiе писати, – перебив Порох.

Чiпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашковоi свiчки, каламар з помадноi баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.

– Як потемнiе, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав вiн. – А тепер пусти мене на свое мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, – тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далi?» І далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечiрне сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвое бiлий папiр i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита свiтом i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою.

Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.

– Слухай: чи так буде? – i став читати.