Сім’я Оппенгеймів

Проте, цiлковитоi певностi немае. Обережнiсть у всякому разi потрiбна. І едино правильна тактика – тримати Вельса про запас, пiдтримувати в ньому добрий настрiй. Для таких цiлей тон його сьогоднiшньоi розмови безумовно невiдповiдний. Іммануель Оппенгейм безперечно зумiв би краще пiдiйти до цiеi дерев’яноi, твердоi людини.

Мартiн був невдоволений. Пан Вельс був також невдоволений. Тон розмови Мартiна не подобався йому, ображав його.

– Моi справи досить поганi, – сказав Вельс, – але й вашi не кращi. Мiж нами, попiвнами, можна це прямо сказати.

Генрiх Вельс скривив у посмiшку суворi уста. Жарт, вимовлений тьмяним голосом Вельса, прозвучав сугубо невесело.

Почали обговорювати деталi. Мартiн витягнув пенсне, до якого вiн дуже рiдко вдавався, почав пильно протирати скло. Сьогоднi пан Оппенгейм, справдi, ледве зносив Вельса, а пан Вельс – пана Оппенгейма. Кожний вважав другого за нестерпно зарозумiлого, нарада для обох перетворилася в муку. Пан Вельс вирiшив, що Оппенгейми несерйозно ставляться до справи.

Вони погоджувалися, у виглядi спроби, на експеримент, який iх мало до чого зобов’язував. Вони пропонували злити одну зi своiх берлiнських фiлiй i одну з провiнцiальних з двома вельсiвськими. Нi, пановi Вельсу це невигiдно. Коли справа пiде погано, Оппенгейми втратять двi фiлii зi своiх восьми, i це вони ще витримають. Вiн же втратить двi фiлii з трьох, i йому тодi кiнець.

– Бачу, що я помилився, – кисло сказав пан Вельс. – Я гадав, що ми прийдемо до якоi-небудь угоди.

До замирення, вiрнiше, – додав вiн з тонкою, злою усмiшкою.

Важкотiлий Мартiн Оппенгейм ввiчливо, м’яко запевняв Генрiха Вельса в тому, що вiн, мовляв, не допускае й думки про можливiсть вважати переговори за невдалi. Вiн певний, що при повторному i докладному обговореннi цiеi справи вони неодмiнно прийдуть до згоди з паном Вельсом.

Пан Вельс знизав плечима. Вiн умовив себе, що Оппенгеймам кiнець. А тепер виявляеться, що вони вважають, нiби то не iм, а йому кiнець. Йому вони збираються кинути жалюгiдну кiстку, а ситий шмат сподiваються самi пожерти.

Вiн пiшов хмурий, розгнiваний.

«Як би ви не обпеклися, панове», – думав Вельс, спускаючись лiфтом. Вiн навiть тихо промовив це вголос.

Хлопчик-лiфтер здивовано подивився на похмуру людину.

* * *

Мартiн, пiсля розмови з Вельсом, усе ще сидiв за своiм великим столом. Чемний, упевнений вираз обличчя вмить зник, ледве Вельс вийшов з кiмнати. Цiлi своеi вiн не досяг. Вiн спасував.