Апостол черні. Книга 1

А коли вони стануть матерями й будуть своi дiти виховувати, нехай з них виховують силу, характер i залiзо, а не малпiв, що лиш безплiдними словами орудують. А щоби так поступали i поки таке настане, треба з них також залiзо творити. Нехай себе вправляють, вчаться себе перемагати, стають трудовницями… а тодi будуть колись i громадянками… що не зроблять своiй краiнi сорому. А ти, жiнко моя, не навчиш iх твердости, бо ти сама, як вони, зворушлива дитина. Виховуючи своi дiти, ми мусимо не забувати, що ми iх i для Украiни виховуемо.

А вона потрiбуе iншого, як досi, чоловiка, iншу жiнку. Тепер мене, може, зрозумiеш. А вони нехай плачуть i ворогують на батька (се все дiточе). Колись вони його iнакше будуть судити. А поки що вiн такий i не iнший».

Панi Цезаревич вислухала його спокiйно i вона згоджуеться, правда, з його поглядами, але питала, чи вiн думае, що до того обов’язково потрiбна жорстокiсть? Гадае – що свiдома праця, добрi приклади, поважне введення молодi до сповнення обов’язкiв i проти батькiвщини i людськости мусить йти в парi з нагайкою i терором? Нi.

Вона лише жiнка з скромним розумом, i вiн iй каже, що доки вони не бiльше як дiти, не думають ще самостiйно, поважно до кiнця, не можна iх душу деспотизмом ламати.

Гадае, коли не одягне, не взуе iх, воно перескоче розвiй молодости i стане вiдразу на тiй точцi, де лиш розум приходить до слова або вибухае божественне пiднесення духу до якогось великого дiла… пiдприемства, визволення чи чого iншого? Нi. Дай молодi сонця, хоч би яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема життя Украiни, що один призначений вибороти сам собi свою – украдену батькiвщину – а дальше поступай, як хочеш.

«Доки жила бабуня, було iнакше – вiдколи вона згасла – згас промiнь для всеi хати».

Так дiялося з диваком-майстром.

Знов цiлком iншими разами показував вiн себе з iншоi сторони. Прикликував, наприклад, доньок по черзi несподiвано сам в свою робiтню. Тут втискав вперед Зонi, найстаршiй, кiлька банкнотiв в руку «за помiч i послух в робiтнi», вiдтак молодшiй Марii, «правiй руцi матерi при шитвi й iнших мозольних ручних роботах», а головно «за оброблювання яринового города» – та гладячи ii по любiм i свiжiм личку, давав нагороду i опiсля, беручи ii своiм звичаем за плечi, опираючися силою, щоб врадуванi несподiваним щастям не поцiлували його на знак подяки в руку, висував iх спiшно… за дверi.

В кiнцi з’являлася, так само прикликана, наймолодша Оксана, що вдалася поверховнiстю, друга по братi, цiлком в батька.