Апостол черні. Книга 1

«Ех, мамо…» – вирвалося йому з уст i вiн схилився аж надто низько, щоб поцiлувати матiр в руку.

Вiдтак звернувся до сестер. Вони стояли поблiдлi, нiмi й лиш мовчки подали собi з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильнiшi почування. «Чого?» – був би спитав.

Годинникар випроводив сина аж до хвiртки, за ним мати, а сестри повибiгали в сад… там нiхто iх не бачив…

* * *

«Вiн перший раз виiхав надовго з хати», – обiзвалася мати, вертаючи в порожнi кiмнати, здавленим голосом.

«Треба привикати до його вiдсутности.

Се тепер починаеться», – вiдповiв годинникар коротко й, не звертаючи до неi обличчя, зайшов хутко до своеi працьовнi.

* * *

Ввечерi вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постiйно займалися й заробляли, а молодшi Марiя й Оксана остали вдома. Тишина панувала округ iх чистенькоi хати i в вечiрнiм легкiм сумерку здавалася вона ще бiлiшою. По вiд’iздi брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, нiби дошукувалися чогось-то, i все наново вертали до нього, а остаточно – вмовкли.

По часi вийшли обi з кiмнати. Надворi стояв погiдний вечiр. Спокiйний з роями зiрок на небi, без найменшого подуву вiтру, а здалека доносився до iх слуху клекiт жаб i пригадував село.

«Тепер було б гарно проживати на селi», – обiзвалася старша.

«Нi, в горах», – додала учениця.

«Нi, на долах. І вертати отак самому, – або з ким-небудь удвiйцi, мовчки по вузькiй стежцi крiзь високе збiжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечiрньою росою, по пояс сягало й пестило стан».

«Нi, в горах, Марiе. Десь сходити з залiсненоi гори, чути в долинi шум гiрськоi рiки i – в товариствi – що вертало би мовчки або спiвало пiвголосом тужливу якусь пiсню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне i – як Юлiян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, мiсяць повний розжарений, а ми – йдемо, йдемо трохи притомленi й… розходимося…»

«Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?»

«Нiчого. Я чую, що нiколи не буду така щаслива, як другi.

Туга, що мою душу вiчно наповнюе, нiколи ii не покине».

«Вiдки ти се взяла?»

«Сама з себе. Чому я чуюсь все самiтна? Або знов вистарчаю собi все i всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марiйко, а мене внутрiшня самота переслiдуе, а часом навiть посеред гамiрного гурту до себе манить. Менi лиш от з тим там добре».

І указала мовчки на небеса.

«Не знати, чи Юлик буде вже на мiсцi», – сказала якось розсiяно Марiя.