Апостол черні. Книга 1

«Тяжiла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися – не правда?»

«Так, тату. Виховуюча рука з нагаем, з чим я совiсно числився. Та не думайте, що я пiд тим розумiю, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою «ниву» не зраджу нiколи – яка б вона й не судилася менi. Через вакацii будемо скрiплятися з Едвардом, а опiсля… в жовтнi поiдемо».

«До В.?» – сказав годинникар i зморщив якось турботно чоло.

«Так».

«Ти, здаеться, дуже скоро справився з собою».

«Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважнiше, я вже знаю, що хочу.

«Я не знаю, що ти вже знаеш, але я кажу тобi лиш те, що доля чоловiка е та, що вiн мае свою пайку в вiковiчнiм тягарi працi. Не забудь заскоро й за свiй народ. Не забудь i за богослов’я. Ти вбогий хлопець i твоя область буде сам чистий народ».

«Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – вiдповiв син квапно. – Але заким до нього може й справдi дiб’юся – пiду в свiт. Вiйсько, дисциплiна – iнший свiт… далi подорожування i… але про те все ще не час говорити».

Батько пiдпер голову в руки й сидiв довший час мовчки. Вiдтак, протерши чоло й очi, неначе вiдсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядiв iнодi й брат, опiсля пiдвелася нечутно з свого мiсця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на нiй поцiлунок. «І сина маете, й доньок маете, тату», – сказала.

«Дякую тобi, моя дитино», – вiдповiв.

По часi мовчання сказав: «Який вiн тепер е, я знаю, який ще може стати, нiхто не знае. Поiде в велике мiсто, в море людей i я побоюся, що воно приправить його там не на дрiжджi для свого народу, свого хатнього окруження, а на кар’еровича, матерiалiста, безiдейника, кав’ярняника, фiгуру, яких е велика часть з наших синiв за границею, а се… я б волiв не дожити».

«Ви бачите примари, тату», – вiдповiла Зоня.

«Може. Бо я б хотiв iншого сина оставити по собi нашому суспiльству».

Вона не обзивалася бiльше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидiв ще довго над своiми годинниками, але чи працював, вона не знала.

В кiмнату неначе щось вступило. Важке, чуже, й умiстилося вигiдно коло старого майстра. Годинники, здавалося, протестували проти того. Всi загомонiли враз. А один, найбiльший з них, вдарив якусь годину. Рiвно, поважно, сумно.

Зоня пiдняла голову й поглянула на нього, а вiд нього на батька.