Круговерть

Вiддаете ii. Вона лементуе: «О, Джордже!» й перевiряе, чи вона застрахована. Вiдтак пiдiймаеться i цiлуе вас, а ви ж тiльки цього й чекали. І це отримав. Оце i е пiдкуп.

Та я хочу розповiсти тобi про Артемiзiю Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усiм, iз чого вона складаеться. Їi волосся було жовтого кольору, як кучма цiеi рослини. Їi тiло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зi землi мокрого лiта, ii очi були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був ii улюбленим кольором.

Пiд час моеi останньоi поiздки у звабнi куточки вашого iзольованого мiста я познайомився з чоловiком на iм’я Вокросс. Вiн був багатiем, мав десь iз мiльйон. І цей жевжик менi повiдомив, що працюе на вулицi. «Вуличний продавець?» – спитав я зi сарказмом. «Саме так, – пiдтвердив вiн, – я старший партнер у концернi з укладання тротуарноi плитки».

Вiн менi сподобався. Тому я й зустрiвся з ним на Бродвеi одного вечора, коли менi зовсiм бракувало гарного настрою, удачi, тютюну та грошей.

Вiн був увесь показний: у цилiндрi, з дiамантами, накрохмалена бiлоснiжна сорочка. Остання вражала найбiльше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маеш вигляд чогось середнього мiж графом Толстим i травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собi звести погляд на цього дуку.

Вокросс зупинився i потеревенив зi мною кiлька хвилин, а потiм завiв мене до дорогого ресторану пообiдати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумiлостi та цигарками.

Коли я щедрий, то буваю в таких мiсцях.

Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального iлюстратора, коли сидiв там без грошей, а мое волосся було все зiм’яте, нiби я був артистом, найнятим, аби почитати щось iз «Шкiльних днiв Ельзи» в занюханому богемному театрi в Бруклiнi. Але Вокросс поводився зi мною, як дурень iз писаною торбою. І йому було начхати на офiцiанта.

«Пане Пог, – пояснював вiн менi, – я вас використовую».

«Продовжуйте, – погодився я, – i сподiваюся, ви не прокинетеся».

А потiм вiн каже менi, розумiеш, який вiн чоловiк. Вiн житель Нью-Йорка. Його единим прагненням було, щоб його помiтили. Вiн хотiв бути помiтним. Хотiв, аби люди помiчали його й кланялися, розповiдали iншим, що вiн за цабе. І звiрився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мiльйон, тому вiн не мiг привертати увагу тим, що смiтить грiшми.