Круговерть

Коли той прийшов, тихо ступаючи у своiх сандалях, i Ейрес, i Джиллiам витрiщилися на нього з подивом i недовiрою. Авжеж, це був Джоннi Белчемберз, але виглядав вiн зовсiм iнакше. На його гладко поголеному обличчi застиг вираз невимовного миру, радощiв досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очi виблискували спокiйно та милостиво.

Монах був такий самий охайний i доглянутий, як i в часи перебування в Нью-Йорку, але наскiльки iнакше вiн був одягнений! Тепер единою одежею чоловiка була довга хламида з грубоi брунатноi тканини, пiдв’язана мотузкою на животi, що спадала прямими, вiльними складками до нiг чоловiка.

Вiн потиснув руки вiдвiдувачам зi своею старою легкiстю i витонченiстю манер. Якщо в цiй зустрiчi й була якась бентега, то Джонi Белчемберз ii не виявляв. У кiмнатi не було де сiсти, тому присутнi розмовляли стоячи.

– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очiкував знайти тебе тут. Хоча це й непогана iдея. Адже товариство – це жахлива полуда.

Мiркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор i вiдiйти до… м-м-м… споглядання i м-м-м… молитов i пiсноспiвiв, i подiбних до них речей.

– Облиш, Томмi, – весело озвався Белчемберз. – Не бiйся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усiма цими файними хлопцями, бо такi тут звичаi. Тут я брат Емброуз. Менi дали лише десять хвилин, щоб погомонiти з вами, хлопцi. То тепер моднi камiзельки такого покрою, що на тобi, Джiллiаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеi?

– Це той самий старий Джоннi, – радiсно вигукнув Джiллiам.

 – Якого дiдька… тобто, навiщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?

– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – i повертайся з нами. Стара компанiя ошаленiе, коли тебе побачить. Це ж не твое, Белл. Я знаю з пiвтузина дiвок, котрi оплакували тебе, коли ти зник. Подай у вiдставку, або отримай вiдпустку, чи що там треба зробити, щоб звiльнитися з цiеi фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джонi, i… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!

Белчемберз зиркнув на своi ноги в сандалях i всмiхнувся.

– Ви, хлопцi, нiчого не петраете, – заспокiйливо промовив вiн. – Приемно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене бiльше не вабить. Я досягну тут мети всiх своiх амбiцiй. Я цiлком щасливий i задоволений. І залишуся тут аж до кiнця своiх днiв. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своiх шатiв.