Круговерть

Я вже рiк без роботи, бо не знаю, як це – працювати, лежав у Бельвю й iнших шпиталях мiсяцями, моя дружина та дитина були змушенi повернутися до ii мами, а вчора мене витурили з лiкарнi. А у мене нi цента в кишенi. Ось така моя сумна розповiдь.

– Кепськi справи, – кивнув Томас. – Сам чоловiк ще якось може собi дати раду. Але ненавиджу бачити, як мучаться жiнки та дiти.

Якраз тодi по П’ятiй авеню прогудiв автомобiль – такий розкiшний, такий червоний, такий потужний i так вправно порушував обмеження швидкостi, що це привернуло увагу навiть найбiльш понурих безхатькiв.

Коли автомобiль опинився навпроти компанii нещасливцiв, крiплення цiеi шини ослабло. Вона впала на асфальт, вiдскочила й швидко покотилася за автомобiлем, що мчав на швидкостi.

Томас Мак-Квейд, вiдчувши слушну нагоду, кинувся зi свого мiсця серед овець проповiдника. За тридцять секунд вiн упiймав шину, закинув ii через плече й спритно помчав за машиною. Обабiч проспекту люди лементували, свистiли й махали цiпками, щоб привернути увагу пасажирiв червоного автомобiля до заповзятливого Томаса, котрий набiгав зi загубленою шиною.

Один долар, за пiдрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобiлiст мiг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гiднiсть.

Через два квартали автомобiль зупинився. У ньому сидiв миршавий, чорний, обмотаний шаликом водiй, а на задньому сидiннi розвалився iмпозантний джентльмен, котрий носив дорогу шубу з тюленячоi шкiри та пiдбитого шовком капелюха.

Томас показав знайдену шину, демонструючи своi найкращi манери колишнього кучера, i зиркнув своiми почервонiлими очима, якi мали на метi нагадати про срiбну монетку або двi, або й банкноти бiльших номiналiв.

Але його погляд витлумачили хибно. Джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри шину взяв, запхав у салон автомашини, пильно поглянув на колишнього кучера та пробурмотiв собi пiд нiс якiсь нерозбiрливi слова.

– Дивно… дуже дивно! – зауважив вiн.

Потiм вiн звернувся менш загадковими словами до Томаса, котрий завмер в очiкуваннi та надii.

– Сер, дякую вам за те, що ви врятували мою шину. І я б, якщо дозволите, щось у вас запитав. Чи знаете ви родину ван Смуйта, котра живе на пiвнiчнiй Вашингтон- сквер?

– Ще б пак, – пiдтвердив Томас. – Я там жив. Хотiв би й надалi жити.