Зачарована Десна

Витравлювання украiнського в Художньому iнститутi. Вiдсутнiсть в архiтектурi. В iм'я чого? За чиею забороною? Про безбатченкiв, i лакиз, i дурникiв убогих, i про холодних боягузiв з замками на душевних вiкнах i дверях.

Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну, правдиву й чесну, i подати уряду, щоб пiсля вiйни почати по-новому пiдходити до свого культурного господарства. Скiльки загинуло у вiйнi? Де музеi, де картини, скiльки знищено пам'ятникiв старовини? Непошана до старовини, до свого минулого, до iсторii народу е ознакою нiкчемностi правителiв, шкiдлива i ворожа iнтересам народу.

Однаково, свiдома чи несвiдома, бо не хлiбом, i не цукром, i не бавовною, i не вугiллям единим буде жив чоловiк у соцiалiзмi.

2/IV[19]42

Героя Радянського Союзу І. Кузiна виносять на плечах пораненого i змореного з болiт бiйцi. Героя т. Руденка, пiд Севастополем убитого, несуть товаришi, бiйцi пiд шаленим артилерiйським обстрiлом. Картина, потрясаюча по своiй класичнiй мужностi.

Сцена у хатi.

Розмовляючи, жiнка глянула у вiкно:

– О, уже повели в долину.

Розмова продовжуеться.

– Повели, кого це? Ага. Повели стрiляти. А мене вiдпустили на пару днiв.

Три ночi обмiрковували брати Пiвнi, куди податися – у дезертири чи тiкати до армii. Пiшли в дезертири i попали до нiмецького концентрацiйного табору. Сильно потерпали i проклинали свою долю.

У селi Прелесному допитували парубка. Вiн побачив свого «допитаного» батька i не видав партизанiв. Їх вивели надвiр, у дворi верба з двома петлями.

Батько знепритомнiв, i його, непритомного, повiсили нiмцi. Син кинувся до батька з криком захищати. Його вдарили прикладом у груди, i вiн знепритомнiв. Вiшав Чайченко.

– Пропали ми. Буде ж тепер нам. Накажуть нам бити i стрiляти одне одного. Роздвоiлись ми i багато з нас тепер загине, багато по обидва боки.

(Чайченко повiсив Пономаренка. Пономаренко був непритомний, поки приставляли до верби табурета, пiдняли його й повiсили. Сусiде.)

– Розженуть нас по всьому свiту, як чайок у бурю.

Буде тепер нас i по Нiмеччинi, i по Туреччинi, i в Сибiру, i в африканських пiсках, де колись продавали наших дiдiв-прадiдiв – невольникiв.

– Вiчна iсторiя. Вiчна. Така вже нещаслива земля наша. Такий нещасливий народ наш.

– Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люде. Кров i страждання. Смерть i геройство. Вiдчай i надiя. І все в небачених масштабах. Вiйна, вiйна… І нiхто, мо', по сутi, не знае, як безповоротно перемiнилося життя наше.