Унія

Тон застiллю задавав смаглявий та жвавий, подiбний до волоха юнак, що назвався Михалом Себелем герба Кiт Морський. За гербом його тут знали як Кота.

При ньому був густо обшитий вензелями капшук, у котрому – як на Мечиславове вiдчуття – водилися не лише талери i флорини, але й золотi дукати. Приятель Кота на iм’я Ревула, подiбний не так до шляхтича, як до продувного братчика, натякав, що Кiт користуеться прихильнiстю однiеi дуже заможноi та нечувано авантажноi мiстянки.

Кiт не заперечував, хитро посмiхався крiзь густi, солом’яного кольору, вуса.

Обидва приятелi в чотири вуха слухали Мечиславовi байки про Париж i Дрезден, пили стару венгржину, жирно закусували та очевидно заздрили пригодам сина пiдстарости.

Шинкар про грошi не питав i видно було, що далеко не вперше бачив Кота з Ревулою. Фарширована грибами гуска заступила мiсце свинячому окостовi, а на рожен вже насаджували перепiлок. Компанiя iла лише м’ясо й не взяла жодноi проби з пирогiв i прийманоi капусти. Обслуга наповнювала глеки без нагадувань й по саме вiнце.

Коли застiлля досягло розпалу, до компанii приеднався небiдно одягнений чоловiк. Чорна борода, стрижена «пiд ятаган» за угорським звичаем, вiдтiнювала його блiде обличчя. Кiт повiвся з ним церемонно й несподiвано припустив, що вiн е свояком Мечислава.

– Вiн, як i ти, з Даниловичiв, – кивнув вiн на сина хирлицького пiдстарости.

Мечислав негайно виправив його помилку. Адже з досвiду знав, що у високому товариствi родовiд е найпершою справою.

Вiн знову назвав себе повним iм’ям та наголосив, що вiн аж нiяк не з руських Даниловичiв, котрi належали, що вiдомо, до славного герба Сас, а з волинських Данилевичiв не менш славного герба Рилi.

Чорнобородий економно кивнув головою чи то на знак згоди, чи то на знак розумiння й назвався у вiдповiдь. Вiн виявився онуком Яна Даниловича, колишнього львiвського каштеляна та руського воеводи, вельми прославленого подвигами та щедрiстю. Звався молодий Данилович Агрiппою, що наштовхнуло сина пiдстарости на деякi книжнi спiвставлення, якi вiн вирiшив лишити за собою.

Вiйськового чину Агрiппа до титулу не додав, хоча й мав при собi шаблю.

Почувши, що Мечислав прибув iз Дрездена, Агрiппа пожвавився й розповiв, як два роки тому блукав Саксонiею та наражався там на амурнi пригоди. Вiн, певне, мав добру пам’ять, бо вiльно оперував назвами дрезденських трактирiв, iменами веселих панянок та вiдважних матрон, що зраджували зайнятим вiйною чоловiкам.