Унія

Та й особа патрона нещасливого сина Соломii натякала на таемницi Лубенського двору, до якого полiтика князя Яреми притягувала не лише ручаi европейського золота, але й темних персон з усього всесвiту. Також писар подумав, що челядник заднiпровського державця мiг шукати в Зоркових скринях не лише скорботнi метали. Це було лише припущення, але щось пiдказувало Виговському – в ньому е рацiя. Писар вирiшив повернутися до помираючого та дечого розпитати.

Обличчя Зорки випiрнуло з пам’ятi.

Гаман iз талярами вiдтягував пояс пiд кунтушем.

Може, ще встигну, припустив Виговський.

Вiдтодi, як вони з Немиричем залишили другий поверх трактиру, сморiд тут став вiдчутнiшим. Бiля Зорки писар знайшов чи не всю його родину. Жiнки i дiти плакали, насупленi чоловiки в овечих кожухах та вовчих шубах обступили ложе патрiарха.

Той був ще при свiдомостi. Побачивши Виговського, трактирник пiдняв руку, закликаючи писаря до себе.

– Ти Самiйло? – запитав у юнака, навмисно перекроiвши iм’я на козацький лад.

– Так, милостивий пане, – той впав на колiна i припав губами до писаревоi руки.

– Я хотiв би поговорити з ним, – Виговський показав на трактирника, – без свiдкiв.

– Вiн вже не балакае, пане, – мовила старша жiнка.

Насупленi чоловiки запитально дивилися на писаря.

В очах трактирника вiн зауважив щось подiбне на переляк.

Певне, думае, що я прийшов вiдмовитись, зрозумiв вiн. Тому сказав:

– Я дав тобi, Зорка, свое шляхетське слово i воно е незламним. Хотiв лише дечого взнати. Але, якщо не можеш говорити…

Крiзь хрип старого промкнулися калiчнi слова. Лушпайки вiд слiв. Виговський не второпав нiчого, але родина зрозумiла. Всi, крiм Самуiла, залишили покiй.

«Самуiл буде за тлумача», – подумки погодився писар.

– Чого насправдi шукали тi севруки? – запитав вiн. – Вони ж не за грошима сюди приiхали.

Зорка певний час лежав без найменшого руху, вiдтак показав очима на юнака. Той звiвся з колiн.

– Вони шукали його? – на мить Виговському здалося, що його дурять.

– Мене, – пiдтвердив Самуiл.