Америка

Та ледь опинившись у лiжку, вiн раптом скрикнув:

– О Господи, я зовсiм забув про свою валiзу!

– А де вона?

– На чардаку, залишив я ii бiля одного знайомого. Як тiльки його звати? – І Карл витягнув iз спiдньоi кишенi, що ii мати пришила йому на дорогу до пiдбивки пiджака, вiзитiвку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.

– Чи валiза вам дуже потрiбна?

– Звiсно.

– Тодi нащо ж ви вiддали ii незнайомцю?

– Я забув унизу свою парасолю i побiг ii забрати, а тягати з собою валiзу не хотiлось. А тодi до того всього я ще й заблудився.

– Ви самi? Без товариства?

– Так, сам.

«Треба, либонь, триматися цього чоловiка, – майнуло Карловi в головi, – де я зараз знайду кращого товариша!»

– І тепер ви ще й залишились без валiзки? Я вже не кажу про парасольку.

Чоловiк сiв на стiлець, нiби справи Карла нарештi трохи зацiкавили його.

– Але менi здаеться, що валiзка не пропала.

– Блажен, хто вiруе, – такому тепло жити! – сказав чоловiк, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну.

– У новiй гаванi на кораблi заходять i новi звичаi. У Гамбургу Бутербавм, можливо, й стерiг би вашу валiзку, але тут i його, i валiзку, вочевидь, як лиз злизав.

– Коли так, то менi треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.

– Та сидiть уже, – сказав чоловiк i стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на лiжко.

– Чого це я маю сидiти? – сердито спитав Карл.

– А тому, що бiгти туди нi до чого, – вiдказав чоловiк.

– Я за хвильку теж iтиму, от i пiдемо разом. Валiзку або вкрали, тодi лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив ii, тодi що менше буде на суднi людей, то швидше ми ii знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.

– Бачу, на кораблi ви орiентуетесь? – недовiрливо спитав Карл, i хай думка, що на порожньому суднi речi знайти легше, була переконлива, цiею фразою незнайомець закинув у нього сумнiв.

– Я ж корабельний паровичник, – вiдказав чоловiк.

– Ви – паровичник! – вигукнув Карл радiсно, наче сказане перевершувало всi його сподiвання, i, спершись на лiктi, придивився до чоловiка уважнiше.

– Якраз бiля тiеi комiрчини, де я спав з одним словаком, був отвiр, у який я бачив машиновню.

– Атож, там я й працював, – зауважив паровичник.

– Я завжди дуже цiкавився технiкою, – сказав Карл, думаючи й далi про щось свое, – i, певно, бути б менi згодом iнженером, якби не мусив виiздити до Америки.