Америка

Внизу, на свiй жаль, Карл виявив, що прохiд, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирiв, i тепер йому довелося шукати схiдники, що змiнювали один одного, йти через безконечнi обвiднi коридори, повз якусь кiмнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправдi, бо ж проходив цим шляхом вiн якийсь раз чи два i завжди у великiй компанii, остаточно i безповоротно не заблукав. У повнiй безпорадностi, не бачачи навколо нi душi, а тiльки чуючи над собою шурхотiння тисяч людських нiг i вловлюючи далекий вiдгомiн уже зупинених машин, вiн, не роздумуючи, постукав в першi-лiпшi маленькi дверi, бiля яких зупинився в своiх блуках.

– Вiдкрито, – крикнули зсередини, i Карл з полегшенням штовхнув дверi. – Якоi болячки ви гупаете як божевiльний? – запитав кремезний парубiйко, тiльки-но глянувши на Карла. Звiдкись згори через iлюмiнатор у жалюгiдну каюту падало каламутне свiтло, що давно розсiялося в надрах корабля; лiжко, шафа, стiлець i чоловiк тулились одне до одного, як в камерi схову.

– Я заблукав, – знiтився Карл. – Пiд час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловiк з вiдтiнком гордостi, i далi вовтузячись iз замком невеликоi валiзи, що його вiн раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацае защiпка. – Та заходьте ж! – вигукнув вiн. – Не стоятимете ж ви в коридорi!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!

– Ви нiмець? – Карл вирiшив про всяк випадок пiдстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емiгрантiв в Америцi, надто вiд iрландцiв.

– Та нiмець, нiмець, – сказав чоловiк.

Карл ще вагався. Тут чоловiк раптово вхопився за клямку дверей i, рвучко iх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

– Я не терплю, коли за мною пiдглядають з коридора, – правив вiн далi, знову заходившись коло своеi валiзки, – бо кожен бiжить повз дверi i заглядае сюди, таке не кожен витримае.

– Але в коридорi нема нi душi, – зауважив Карл, нiяково притиснутий до спинки лiжка.

– Зараз порожнiй, – мовив чоловiк.

«Та ж iдеться про зараз, – подумав Карл. – З ним важко говорити».

– То лягайте на лiжко, там бiльше мiсця, – сказав чоловiк.

Карл залiз, як мiг, до лiжка, голосно засмiявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом.