Вибрані новели

Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйна менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути.

Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба бога просити.

– Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, то вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..

IV

– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця.

Покаменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов? Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Не мiг сiсти, так його щось гнало вiд стiни до стiни. Ходив та ходив по хатi. Обстановка хатня i кути замазувалися i пропадали в вечiрнiм сутiнку, а в головi зарисовувалися давнi образи щораз виразнiше.

– Оце такий час, коли малi дiти вибiгають iз хати на толоку i граються дуже весело, нервово.

В таку пору дiвчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечiрня на небо виходить, то голос по росi стелиться, – i спiвають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужiль та й спiвають своi дiвоцькi спiванки, але так сумно, як би жалкували за молодим вiком. Дiти сходяться разом докупи i шепочуть на печi та й засинають без вечерi. Чудна якась вечiрня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолi, як би хотiв усi своi думки замкнути в головi, аби не повилiтали, бо щиро хотiв iх передумати.

– Ба, не знати, що вiн дiе? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Здаеться, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмаринки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував.