Вибрані новели

Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини.

– От, я вже забув кiнець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi. Марiйка вишивала собi рукави, такi в квасольку. Квасольку вишивала на червоно, хвостики синьо, а межi помiж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така шкодлива, що в кожний посiв ускакувала. Та й я скинув поясок, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби та свистав, та галасував на все поле.

А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка…

Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь барвистi поля, що квiтiв на них дуже багато i можна iх рвати, рвати.

Потiм вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитки, лишень двi поза iглу, бо квасольки будуть череватi.

А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii, та овець пильнуйте». А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш анi годинки ти хо посидiти?» Та й тодi чорногуз на млаку[1 - Млака – сiножать.] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на колiна та й почали спiвати:

Ой не коси, бузьку[2 - Бузьок – чорногуз.], сiна,

Бо ся зросиш по колiна.

Та най тота чайка косить,

Що набакир шапку носить.

Збирав усi сили пам’ятi, аби нагадати спiванки, i не мiг… Очi посумнiли.

– Зараз, зараз. Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за чорногузом та приспiвував: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром все стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг далi нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд бiля очей ще бiльше почорнiв.

– Боже милий, вже не можу я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мили ноги i чистi онучi видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали.

Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотки гордих очей.

Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi.

– По довгих роках я поiхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сидiла на призьбi i грiлася на сонцi.