Судний день

А от Борщик таких здiбностей не мав, будучи надто гладким i таким же добродушним.

– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба врiжемо. Клята слота, – скривився Борщик.

– Не можна.

– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселiше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, i товаришi вишкiрилися: колись у Борщика була дiвчина на прiзвище Сметана.

– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зiгрiтися треба, чорт забирай, бо цiлий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.

Доля закинула уманських козакiв аж сюди.

Служба. Пильнуючи пограниччя iз Диким Полем, козаки дiзналися про великий загiн запорожцiв, що перетнув кордон i розчинився у Чорному лiсi.

– Їх треба вислiдити, щоби бiди не наробили, – наказав Гонта. – Пiдеш, Іване?

Звiсно, вiн пiшов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалi, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рiдного батька i за цього чоловiка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разiв своiм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рiдного.

Навiть панi сотникова, котра народила Гонтi прекрасних донечок, часто дорiкала чоловiковi, що вiн чужого хлопця пильнуе часом краще за рiдних дiтей.

– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.

– За мною, – скомандував Іван i повернув коня в той бiк.

– Оце по-нашому, – зрадiли друзяки, однак радiсть ця була передчасною.

– Подивимося, чи нема когось пiдозрiлого, а тодi поiдемо далi.

Найпевнiше, вони по ярмарку швендяють.

Козацька служба полягала у тому, щоби вiдловлювати й нищити всiлякий розбiйницький люд, котрого у тi часи розвелося дуже багато. Іван роздiлив для себе розбiйникiв на три частини: панiв, харцизiв та гайдамакiв. Із першими Левченко воював iз найбiльшим задоволенням, адже це були покидьки, котрi часто заради власноi розваги робили iншим людям багато шкоди. Мiж панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирiшували iх за допомогою сили: чинили наiзди на сусiдськi володiння, грабували, палили села i били людей.

Інколи пани перевдягалися на гайдамакiв, намагаючись вiдвести вину вiд себе i свого пана.

А от зi справжнiми гайдамаками Івановi, як i iншим козакам з надвiрноi мiлiцii, зустрiчатися не дуже хотiлося. Перше, що це були досить небезпечнi воiни, а ще – iх дуже пiдтримував мiсцевий люд, адже гайдамаки вiдбирали майно в кровопивцiв-панiв i вiддавали простим людям.