Судний день

Воронович зупинив побиття.

– Щось хочеш сказати?

Той не вiдповiв нiчого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцiю ударiв. Воронович наступив чоботом на посивiлу голову, притиснув до долiвки.

– Ти в мене землю гризти будеш, а все менi, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.

Жовнiри почали ще бiльше бити, на той раз трiйчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран i розлилася по глинянiй долiвцi, утворюючи болото.

– Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани.

– Вiн не скаже, знаемо таких, – мовив хтось.

– Обшукати все село, городи, клунi, привести його родичiв, – наказав ротмiстр.

Жовнiри розбiглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай вiдпочинуть. Шляхтичi закурили сапаючи.

– Де його зловили? – нараз запитав Воронович.

– На городi власному.

– Тiкав?

– Нi, навпаки.

Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тодi пан регiментар кинув оком у бiк цвинтаря, що стояв позаду церкви i примикав до людських городiв.

– Гайда туди.

Проте й на цвинтарi жовнiри нiчого не знайшли. Один з них заглянув у дзвiницю, де щойно били у дзвони млiiвськi дiти, даючи знати про наiзд шляхти. Жовнiр обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

А наверху сидiло хлоп’я рокiв десяти. Це був синок титаря. Вiн мiцно притискав церковнi скарби, загорненi у бiлу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зi страху, кусаючи до кровi губи. На очах були сльози – йому звiдси було добре видно, як пани повели батька.

Крiзь дзвони проривалося сонячне промiння i слiпило жовнiру очi. Йому нiчого не було видно, вiн вирiшив вилiзти по драбинi i перевiрити, що там робиться.

Та жовнiр передумав: було надто високо, а драбина надто старенька…

А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.

– От шельма, – процiдив крiзь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика.

Титар мав кiлька хвилин, щоб перепочити. Страшно гудiла голова, кров пiдходила до рота з побитих губ, вiн сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стiнi висiв образ Спасителя.

– Поможи, – тихо вирвалося в мученика.

– Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Нi? Тодi готуйся. Взуваймо його, панове.

Вони насипали розпеченого на вогнi вугiлля в чоботи. Титаря припiдняли й почали надягати чоботи на ноги.