Судний день

Ротмiстр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твiй був дурнем, i дiд, i прадiди. Заберiть та посадiть до буцигарнi цього бунтаря. Я з ним iще потiм побалакаю. А поки що оточiть мiстечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звiдси Святих Дарiв. А я пiду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зi шляхтичiв запитав, показуючи на юрбу млiiвцiв, що вже зiбралася.

– Нехай стоять. Мша вiдбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бiдна. Вiн сидiв за столом. Був блiдий, а щока червона – хтось iз шляхтичiв «смачно» приклався.

Їх тут стовбичило кiлька. Жовнiри перевертали все в хатi догори дригом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсiм не панькалися iз речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовнiри пройшли, там по долiвцi валялося побите череп’я, яке толочили чобiтьми в перемiшку з одягом, розсипаними крупами та пiр’ям iз подушок. Іншi нишпорили по подвiр’ю.

– І що? – своiм звичаем коротко запитав ротмiстр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тiльки син.

– Де вiн?

Шляхтичi переглянулися мiж собою, знизали плечима.

– То знайдiть, кретини! – прошипiв Воронович i тут же двое побiгли з хати.

Воронович сiв навпроти Данила. Вiн критично оглянувся по хатi.

– Справжнiй хлiв. Тут навiть допит та обшук гидко робити. Посидiв би тут довше, то певно, блював би далi, нiж бачив. Як ти тiльки мiг кобiту привести до такоi стайнi? До речi, де вона? Син е, жiнки нема. Втекла вiд тебе, чи що? Не диво: я б i сам звiдси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком.

Данило тiльки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

– Померла моя Настя, рокiв десять уже. Тяжка недуга ii забрала – довго мучилася.

Воронович похитав головою.

– Ай-ай-ай. Мати померла, батька повiшають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дiтей зараз багато швендяеться.

– Нiчого, – вiдповiв Данило, дивлячись в очi своему кату. – Свiт не без добрих людей.

– Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тодi твое батькiвське серце зм’якне, i ти все розповiси.

– А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Вiн стиснув кулаки, опустив очi, готуючись зустрiти свою тяжку долю.

Воронович проковтнув. Вiн звiвся, кивнув – i тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, нiби пiдкошений, зсунувся з лави на землю.

– Затятий, шельма. Скрутiть йому руки налигачем, та всипте.

Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долiвцi пiд тяжкими ударами жовнiрських чобiт. Нарештi застогнав.