Судний день

Тi зрозумiли свого отамана й без слiв i роз’iхалися в рiзнi кiнцi.

– Ну, кажiть, чого кликали?

– Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, вiзьми пiд свою руку!

Швачка спiшився. Вiн критично оглянув цей збiр народу – було тут чоловiк тридцять: i дядьки, i молодi парубки. Анi коней, анi зброi в них i не було, не кажучи вже про вiйськовi навики.

– І кому ж ви мстити надумали?

– Вороновичу. Вiн нашi села палить, панотцiв убивае, мучить народ, жiнок гвалтуе. Мусимо собi раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарi – i вбити.

– Фiу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо лiтае. Не взяти вам його голими руками, як не впiймати iжака голою дупою. До речi, а де вiн зараз?

– Пекарi сплюндрував. Ось, хлопець лише звiдти, розповiдав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи пановi отаману.

Дядько пiдштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:

– Ти йшов iз села прямо сюди?

– Так, – вiдповiв хлопець.

– А за тобою хтось iшов?

– Начебто нi. Хоча я не бачив, темно було.

Швачка оглянув присутнiх, сказав рiшуче:

– Збирайтеся швидко всi звiдси – Воронович скоро буде тут.

І наче на пiдтвердження його слiв, iз лiсу почулися пострiли: це отамановi побратими, що стали на вартi, почали бiй iз жовнiрами.

Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.

– Ви що, дурнi, тiкайте!!! – гукнув Швачка.

Вiн миттю оцiнив ситуацiю, зрозумiв, що iх оточили зо всiх бокiв.

Шлях лише один – у яр.

– Туди!

Селяни миттю скорилися наказовi i через густi чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собi спробував з’iхати на конi, проте вороний навiдрiз вiдмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку вiдчув?!

– Стонадцять чортiв!

Швачка свого коня так i не лишив, а погнав щодуху по вузенькiй стежинi, що вела вгору вздовж схилу.

Незважаючи на гiлля дерев, що нещадно шмагало i коня, i вершника, вороний вiтром летiв помiж чагарiв. За якийсь час вiн виiхав на невелику лiсову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тiкаючи вiд кiлькох вершникiв – шляхтичiв. Вони летiли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня влiво й погнав по дорозi. Товариш вiдставав вiд нього десь на два кiнськi тулуби, шляхта – на п’ять.