Судний день

– Еге ж, – пiдтримав Федiр. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокiйно продовжував сидiти за столом.

– Ще побачимося.

Роздiл 2

У той час украiнськi землi були подiленi мiж Польщею та Росiйською iмперiею по рiчцi Днiпро. На початку вiсiмнадцятого столiття пiсля численних воен, мiжусобиць i татарських набiгiв Правобережна Украiна, що належала до Польщi, нагадувала пустелю. Проте, вiйськовi завiрюхи потроху затихли i край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатськi роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивiллiв, Чарторийських, котрi загарбали собi цю землю та заходилися скликати осадникiв, обiцяючи iм рiзнi вигоди та пiльги.

Знову зацвiли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великi добра на працi людей, з кожним роком на осадникiв iшли все новi й новi утиски i повинностi. Пани швидко забули обiцянки, помаленьку почали перетворювати вiльних осадникiв, козакiв, на своiх пiдданих. Крiм класового й нацiонального гнiту, почалися ще й релiгiйнi репресii: поляки стали насильно навертати православнi церкви i монастирi в унiатство, переслiдувати священикiв.

У вiдповiдь селяни тiкали загонами в лiси, озброювалися i мстили своiм кривдникам. Таких месникiв називали гайдамаками. Перша половина вiсiмнадцятого столiття так i пройшла, освiчена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрi то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лiвобережнiй Украiнi, що входила до складу Росiйськоi iмперii, населення також перебувало пiд тяжким гнiтом помiщикiв.

Уряд царицi Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, лiквiдувавши Гетьманщину, а вiльних козакiв перетворив на безправних крiпакiв.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерiвнi. Люди з надiею поглядали на пiвдень, у бiк запорозького степу, де було останне гнiздо волi – Запорiзька Сiч.

Петербург. Осiнь 1767 року

Росiйська iмператриця Катерина Друга сидiла у широкому крiслi «дубового» кабiнету. Холодний вiтер iз затоки сильними поривами кидав у вiкна палацу грубi краплi дощу.

Надворi було сiро. У таку погоду холод немов прошивав тiло ii величностi i вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над бiлим папером, розмiрковуючи над тим, що повинна написати. Тодi вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всерединi кабiнету було тихо, лише чулося потрiскування свiчок у золоченому пiдсвiчнику.