Судний день

Музики перестали грати i пиячили вже разом зi всiма. Гостi говорили голосно: парубки реготали, а дiвчата спiвали пiсню про дiвчину-сироту, яка вiддавалася такому ж сиротi, i iм вже з наступного дня пiсля весiлля разом прийдеться боротися зi злиднями й недолею. Старi баби мовчки слухали, згадуючи свою молодiсть.

Нараз всi притихли: на подвiр’я завiтало трое панських козакiв, а решта лишилися ззовнi. Навiть пiсня дiвоча урвалася.

Левченковi було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак вiн, нарештi, мусив упiймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зi столу пiдвелися нареченi, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весiлля. Не погребуйте хлiбом-сiллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрi. Ми лише подивимося тут – i вiдразу собi пiдемо!

– Але ж просимо вас, сiдайте, спочиньте собi з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – пiдiйшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Вiн узяв козакiв за руки i повiв за стiл.

Федiр iз Грицьком переглянулися i пiшли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами i раптом побачив того, кого шукав: за сусiднiм столом сидiв чоловiк iз довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пiшов до нього i став навпроти. Люди принишкли в передчуттi чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокiйно уплiтати весiльну ковбасу, огiрки i сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привiтався Іван.

– Здоров, – вiдповiв запорожець, набираючи ложкою галушки i навiть не дивлячись на спiврозмовника.

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренковi – на перший погляд був неозброений, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, iз крутою бичачою шиею i жилавими руками.

Козак сiв на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував iсти.

– Сам звiдси пiдеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тодi взявся рукою за сулiю з горiлкою, почав наливати: спершу Левченковi, потiм – собi.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навiть не доторкнувся до своеi чарки.

– Гребуеш? Отакi то ви, панськi козаки. Попихачi. Із братом уже й випити годi, а панкiв-ляшкiв у дупу цiлуете, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко i хильнув одним духом.