Судний день

Втома з далекоi дороги написана на iхнiх обличчях; одяг – у дорожнiй курявi, навiть конi форкали раз у раз i крутили головами – знак неабиякоi втоми.

Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалинi виднiвся гурток плугатарiв, що доорювали ниву. Трава в полi пожовкла; зiлля зсохло i не пахло уже так, як навеснi. Не було чути спiвiв степового птаства, нi свисту бабакiв. З неба чулися крики запiзнiлоi зграi диких гусей, що летiли на пiвдень.

Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обiд.

Треба квапитися – днi тепер короткi. Ось уже i степ до зими приготувався, i люди урожай з поля позвозили та закiнчують сiяти озимину.

А з села долинали звуки музики.

– Десь весiлля або танцi. Приiдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федiр Моторний.

– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз iще з Бондаренком погуляемо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у вiдповiдь посмiхнувся:

– Так не я ж танцював – моя шабля!

Чим ближче козаки доiжджали до села, тим виразнiше чулася музика.

– Нiби в отому кутку грають.

– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось вiн засидiвся… – спробував пiдколоти Федiр.

– Тут оженишся, як по пiвроку дiвчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козакiв уже неквапом в’iхала у село, минула церкву i рушила до того кутка, звiдки чулася музика.

– А я, хлопцi, ще женитися не хочу. Не по менi це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобi говорити: у тебе дiвка у кожному селi.

Та не смiйся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федiр.

Стемнiло. Козаки зупинилися перед одним подвiр’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися смiхом цимбали, а бубен бив так, що аж в головi все пiдстрибувало, а ноги самi кидалися в танок. Тин i хвiртка були прикрашенi, з хати било яскраве свiтло. Петро пiд’iхав упритул до брами, товаришi вiдстали трохи. Кiнь ворушив нiздрями, задирав голову – почув iнших коней, однак музика, спiви, вигуки спантеличили тварину.

Петро уважно роздивився i таки вгледiв: осiдланий карий кiнь стояв перед стодолою, хрупаючи сiно. Зазвичай, гостi на весiлля або йдуть пiшки, або iдуть на возах – верхи рiдко хто прибувае.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поiдеш? – запитав Левченко сам себе, а тодi спiшився. – Оточити подвiр’я! Мушкети – напоготовi! Гаранджа i Моторний – за мною.

Людей був повен двiр: так i розсiлися тут на широких лавах за дубовими столами.