Лицар з Кульчиць

Вiдень, 1683 рiк

Дверi вiдчинилися тихо – i вiн зайшов до кiмнати. Марii не було. Юрiй зняв iз голови свiй каптур i повiшав його на гвiздку, прибитому до грегара. Сiв за стiл i пiдпер голову руками. Навiть трохи зрадiв, що зараз немае Марii: хотiлося побути на самотi, переварити в собi усе, що сталося.

Сьогоднi вiн ще раз ходив у ратушу, i йому знову дали вiдмову. Це вже втрете. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволi вiддалялася вiд нього, а вiн уже не мiг за нею бiгти, не мiг пiдстрибнути так високо, аби впiймати.

Що ж сталося iз бравим шляхтичем? Вiн був уже не той, що колись, нiби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старiсть почала пiдкрадатися? Нi, справа не в тому. Юрiй Кульчицький-Шелестович iще чуеться при силi та при добрiм здоров’i. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, нiби хитра мачуха, заохочуе тебе до працi, до звершень, радiе iз твоiх успiхiв. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же вiдвернеться вiд тебе. Це не мати, що захистить, пожалiе.

Зла мачуха лише буде лаяти й смiятися, як сьогоднi лаяли й смiялися в ратушi. Корч би iх злапав: його навiть не допустили до бургомiстра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Вiднi, ти – нiхто. Через iхню чергову вiдмову журба чорною гадюкою закрутилася бiля серця Юрiя, навiть яскравi веснянi барви враз зблякли.

Удома, в рiдних Кульчицях, не був уже з тисячу лiт. Тiльки мама сниться. А ще недавно батько прийшов увi снi: немов розповiдае йому, малому, iсторiю про iхнього пра-пра-якогось там дiда, що застрелив степовика на куполi церкви.

Дивно…

За роки свого бурлакування Юрiй Кульчицький об’iздив чи не всю величезну Османську iмперiю, а також пiв-Європи. Ким вiн тiльки не був: i купцем, i перекладачем, i кур’ером, i моряком, i солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпiвся, рiзного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?

Юрiй намагався пригадати собi рiдну домiвку, село, церкву, але з кожним роком на чужинi йому вдавалося це дедалi важче й важче.

Чужениця засмоктала його до себе.

Кульчицький крутнув головою, аби вiдiгнати вiд себе важкi думи, однак вони все лiзли й лiзли, нiби тяжкi снiговi хмари.

– Усе лишу, а до хати мушу навiдатися. Вiзьму Марiю-Уршулю i махну, – вголос пообiцяв сам собi.

Нiби почувши, що чоловiк думае про неi, Марiя зайшла у кiмнату.

– Ти вже вдома, милий мiй?

– Вдома, – сухо вiдповiв Юрiй.