Лицар з Кульчиць

Я дуже пострашнiла на лицi – це наша доця взяла вiд мене мою красу.

– Ну що ти, маленька. Ти е найгарнiша у свiтi, а у нас обов’язково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рiд Шелестовичiв-Кульчицьких.

Вiн ще довго говорив до неi, доки жiнка заспокоiлася остаточно, а сам Юрiй вiдчув, що страшна втома накривае його ковдрою, – вiн засинав, притулившись до теплого жiночого тiла.

– Ти ж не iв нiчого, Юрку. Так i зовсiм iз сил упадеш, – сказала Марiя.

– Ну що ти, як же не iв. Нам сьогоднi видавали на мурах пайки, – збрехав Кульчицький.

Вiн знав, що дружина недоiдае, тримаючи сухарi для нього. Вiн може обiйтися, а от вона… Їй треба бiльше, мае зараз iсти за двох.

Вони тiльки-тiльки задрiмали, як пiшли новi бомбардування мiста. Турки обстрiлювали Вiдень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стрiляли всередину, щоби побити якнайбiльше вiденцiв та спричинити пожежi. Одне з таких ядер упало зi страшним трiском на сусiднiй будинок. Пролунав вибух. Марiя здригнулася, скрикнула.

Юрiй обiйняв ii, затуливши ii голову, сам же краем ока виглянув через вiконце. Сусiднiй будинок пилав.

– Ставай, миленька, нам треба виходити звiдси: пожежа може перекинутися.

Вiн допомiг дружинi пiдвестися, вони вийшли надвiр, i вiн провiв ii до льоху – це був схронок вiд бомбардувань для жiнок i дiтей. Ядра то тут, то там падали на мiсто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач i лемент, пожежа розгорялася.

– Посидь тут.

– А ти ж куди? – Марiя не хотiла вiдпускати його руку, мiцно затиснувши у своiй долонi.

– Треба загасити пожежу, бо згорить так цiле мiсто. Сиди в льосi й нiкуди не потикайся, – наказав Юрiй, а сам побiг.

Вiденцi вже гасили пожежу приготованою заздалегiдь водою й пiском. Юрiй зараз же кинувся помагати, позбiгалися й iншi. Пожежа лютувала страшна, однак оборонцi вiдважно стали проти неi – i вона таки покорилася людинi.

Кульчицький стояв увесь чорний вiд сажi, втоми та безнадii.

Вiн дивився навкруги – люди були пригнiченi, дiти блискали голодними очима, висовуючи своi голiвки iз криiвок. Крик i жiночий лемент затих, проте на його мiсце в душу залiзла якась порожнеча зневiри.

До нього пiдiйшов Михайлович, що також був тут.

– Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землi»?

– Нi, слiд казати: «Вдаримо лихом об землю», – виправив його Кульчицький.

Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.