Володимир Мономах

Тому, либонь, кожен князь мав досить вiльно володiти не менш нiж трьома мовами, щоб розмовляти зi своею матiр’ю, в якоi вiн виховувався рокiв до шести-восьми, з батьком, дружиною i пiдданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рiдною.

Визначальною для двiрцевоi культури Киiвськоi Русi, стилю життя ii полiтичноi й церковноi елiти була вiдкритiсть зовнiшнiм культурним впливам, у iх творчому синтезi на грунтi киево-руськоi (слов’янськоi) самобутностi.

Часи зростання i мужнiння

У цiй полiкультурнiй атмосферi i зростав Володимир.

За середньовiччя, дитина з малих рокiв прилучалася до життя дорослих, переймалася iхнiми заняттями й турботами. Разом з iншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутнiх ратних подвигiв та опановував майстернiсть верховоi iзди.

Своерiдним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичiв були пострижини, якi здiйснювалися на третьому чи навiть другому роцi життя княжича.

Зазвичай цей обряд вiдбувався за участi мiсцевого епископа в кафедральному храмi. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софiйський собор у Киевi.

Обряд пострижин iснував також у Вiзантii. В давнiх германцiв вiн супроводжувався оперiзуванням хлопчикiв. У середньовiчнiй Русi, як засвiдчують лiтописнi джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонiя загальномiським святом й учтою на княжому дворi.

Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змiн у громадсько-полiтичному життi Киiвськоi Русi. Коли малюку не було й року, помер його дiд Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Киiвськоi держави та домiгся ii процвiтання в нероздiленiй Європi. По смертi Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгородi, старший його син Всеволод, який тодi перебував при батьковi, «опрятав тiло отця свойого, положив на сани, i повезли його до Киева».

Сани з тiлом Ярослава до мiсця поховання у збудованому ним Софiйському соборi супроводжувала урочиста процесiя з церковними спiвами духовенства та плач-голосiння мирян: «Попи по обичаю спiвали спiви, i плакали по ньому всi люди. І, принiсши, положили його в рацi мармуровiй у церквi святоi Софii»[10 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. Т. 1. Стб. 162.].