Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Не тiльки ж виняткова артистичнiсть iх поеднала, не тiльки любов до Шекспiра, якого обое вони глибоко розумiли й любили, – спiльну мову вони знайшли в спiльностi долi своiх народiв, у гарячому взаемному спiвчуттi до всiх знедолених i покривджених. Шевченко не роз’еднуе, вiн об’еднуе народи, цим вiн великий, цим дорогий людству.

Луначарський з його ясним розумом побачив у життi й творчостi Шевченка найважливiше, найiстотнiше.

«Великий Шевченко тим, що вiн поет украiнськоi нацii, але ще бiльше тим, що вiн поет народний, а над усе тим, що вiн поет глибоко революцiйний i духом своiм соцiалiстичний.

Найбiльша слава для кожного краю, для нацii – це творити загальнолюдське; завдяки Шевченковi скарби украiнськоi душi немов повною рiчкою влилися в загальний потiк людськоi культури, що своiми хвилями пливе назустрiч свiтлiй будучностi».

Багатостраждальним було його життя. По колючих тернах iшло Тарасове крiпацьке дитинство, в терновiм вiнку страдника бачимо поета й на схилi вiку.

Наскiльки ж глибокими й пекучими були враження сирiтського пiдневiльного дитинства, що протягом усього свого життя Тарас раз у раз повертався до них! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь бiля убогоi киргизькоi кибитки чи загледiти такого ж малолiтка в украiнському селi, як в душi вже виливалась голублива ласка, щемлива поетова нiжнiсть:

І золотоi й дорогоi

Менi, щоб знали ви, не жаль

Моеi долi молодоi:

А iнодi така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селi.

Мов одiрвалось од гiллi,

Одне-однiсiньке пiд тином

Сидить собi в старiй ряднинi.

Менi здаеться, що се я,

Що це ж та молодiсть моя[108 - Тарас Шевченко. Повне зiбрання творiв: у 12 т. Т. 2. С. 188.].

Крiпацький син i сам крiпак, безправний, беззахисний перед панською сваволею, з душею тонкою, вразливо-чуйною, вiн на кожному кроцi бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства. Над усiм дитинством його, як i над цiлою Украiною, посвистував канчук панського осавула.

Трагедiя поневоленого народу була для Шевченка особистою трагедiею.

Саме життя його – це трагiчна поема, сповнений драматизму життепис людини, яка пройшла всi Дантовi кола чорного крiпацького пекла, залишаючись при тому до кiнця днiв своiх у чистотi своеi волелюбностi, нескореностi, душевноi стiйкостi, i наперекiр усьому зберегла в собi почуття честi й достоiнства, сонячного, нiчим не отруеного людинолюбства.