Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

– Так, для своiх сiмдесяти я виглядаю чудово, а ось на п'ятдесят, вибачте, Вiкторе – вже не тягну, – вона посмiхнулася й продовжила. – Так ось, на зворотному шляху нас застав дощ i поливав усi три години, доки ми спускалися до пiднiжжя гори. Нам наступного ранку хоч би що, а той юнак злiг iз нежитю та застудою.

– Ось я й кажу, ви…

– Ай, залиште. Я живу на природi, а не пiд дахом цих жахливих та галасливих мiст. Ми весь час через це сперечалися з моiм покiйним чоловiком. Вiн тут знемагав вiд нудьги, доки не вигадали iнтернет.

Вони пiдiйшли до ажурноi альтанки.

– Зупинiмося ось тут. Я наказала подати сюди чай, – Луiза жестом запросила свого супутника пройти всередину альтанки.

Вони сiли на дерев'янi лавки з вигнутими спинками, пофарбованими в бiлий колiр, у тон рожевому й бiлому забарвленню намету, виготовленому з тонких прутiв, що накривав альтанку.

– Скажiть Луiза, а вас не турбуе те, що серед дев'яти фiналiстiв трое з Украiни i один з Росii. Адже багато хто в нашому видавничому колi знае про те, що ви родом з Чернiгова.

– Ой, та ну iх до бiса. Це знання не заважало iм протягом пiвстолiття заробляти грошi на моiх романах. Так чому це повинно iх зараз бентежити? Тим паче, що дiвчина виказуе напрочуд гарнi здiбностi. Потiм ще цей француз-ветеринар i вiдставний детектив зi Штатiв. Господи, та чого менi перейматися? Адже конкурсний вiдбiр проводило мiжнародне журi, яке вони й обирали.

– Та я ж не про себе. Насправдi ви, шановна Луiзо, теж бачите, якi зараз у свiтi склалися стосунки. До нашоi краiни пiдвищений iнтерес, до Росii навпаки – починае складатися негативне ставлення.

– Пусте. Я не маю бажання навiть згадувати про цi дурницi. У нас не Рада Безпеки Європи, а мiжнародний лiтературний конкурс. Ми поза полiтикою. Історii для майбутнiх конкурсних робiт обранi абсолютно нейтральнi.

– Скажiть, Луiзо, а як ви зважилися вiддати своi сюжети конкурсантам? Або у вас iх настiльки багато, що ви боiтеся не встигнути все викласти на паперi за життя? Так наймiть стенографiстку.

Пiсля цих слiв спiврозмовника жiнка розсмiялася. Витерши мереживною хусточкою, яку вона витягла з манжета, сльози, що виступили у куточках гарних сiрих очей, вона дiстала зi срiблястого клатча золотий портсигар.